Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Тореадори з Васюкiвки

Роздiл XIX

Полковник Соболь. Знову старший лейтенант Пайчадзе

Коли я раптом вискочив нарештi на галявину до тої арки i шлагбаума, освiтленого лiхтарем, то якось не одразу втямив, що вже приїхав.

Вартовий помiтив мене I гукнув:

– Стiй! Хто такий?!

Я пiд'їхав упритул до шлагбаума.

– Менi начальника… Головного… Будь ласка… Дуже треба. Негайно… – я вагався, говорити вартовому чи нi: однак же вiн не вирiшує, а що, як не захоче покликати офiцера.

– Що сталося? Тiльки повернулися з навчань. Троє дiб… Може, вранцi?

– У нас село заливає, – видихнув я.

– Стривай. Зараз. – Вартовий кинувся до будки, схопив телефонну трубку. – Товаришу капiтан! Доповiдає вартовий на прохiднiй єфрейтор Єфимов. Тут хлопець приїхав. Каже, у них село заливає… Єсть! – Вiн обернувся до мене. – Давай он до тiєї палатки!

Я пiрнув пiд шлагбаумом i поїхав до палатки. Назустрiч менi вже виходив високий офiцер з червоною пов'язкою на рукавi.

– Що таке?

Хекаючи i затинаючись, я розказав йому про наше нещастя – i про хати, що по самiсiньку стрiху затопленi, i про те, що човни позносило i дроти електричнi позривало, стовпи повалило, i про те навiть, як трактори буксують, не можуть пiдтягти колоди для плотiв…

– Ясно, – сказав капiтан. – Ходiмо. Доведеться будити полковника. Хоч i жаль – годину всього, як лiг, тiльки оце з походу повернулися. Та нiчого не вдiєш – тут така справа, що…

Ми пройшли кiлька палаток i бiля однiєї зупинились. Капiтан пригнувся i пiрнув у неї. За мить палатка освiтилася зсередини жовтим свiтлом, i на брезентi заколивалась довга химерна тiнь.

– Товаришу полковник, – почувся голос капiтана. – Вибачте, що турбую, але справа серйозна. У сусiдньому селi повiнь. Затопило хати, потрiбна допомога.

Хтось (очевидно, полковник) прокашлявся i мовив густим, неквапливим басом:

– Значить, так… Пiднiмiть поки що офiцерiв – начштабу, начартилерiї, транспортникiв, командирiв мотострiлецьких батальйонiв. Iнших не треба. Хай вiдпочивають.

Менi враз перейняло подих. Вчулося, що нiби це той самий голос, що говорив зi мною по телефону.

– Хто сповiстив про повiнь?

– Хлопчик, товаришу полковник. На велосипедi примчав…

– Хай зайде.

З палатки вийшов високий капiтан:

– Зайди, з тобою полковник хоче поговорити.

Я зайшов у палатку. На вузькому залiзному лiжку сидiв, натягуючи чоботи, огрядний лисуватий чоловiк. Вiн був уже в галiфе, але ще в майцi. I менi зразу впала у вiчi якась дивна невiдповiднiсть обличчя в нього було немолоде, у глибоких зморшках, iз сивими скронями i засмагле, аж чорне, а тiло, навпаки, бiлiсiньке, чисте, молоде, з опуклими, як у борця, налитими силою м'язами, i шия теж, як у борця, товста i дужа. I таке було враження, що та голова не од того тiла.

– Драстуйте, – привiтавсь я.

– Здоров. Сiдай. Ну, розказуй, що там у вас.

Я сiв на лаву бiля столу i став розказувати.

Поки я говорив, вiн вдягнув кiтель, що висiв на стiльцi коло лiжка, – з полковницькими погонами i кiлькома рядами орденських колодок на грудях.

Ще я не закiнчив розказувати, як почали заходити офiцери. Тихо вiталися. Вiн, не перебиваючи мене, мовчки показував їм на довгi лави, що стояли круг столу. Вони сiдали.

Зайшов старший лейтенант Пайчадзе. Здивовано звiв на мене брови – пiзнав. Ледь усмiхнувся, але з слiв моїх усе зрозумiв – нахмурився.

Нарештi я замовк.

Полковник пiдвiв очi на офiцерiв, обвiв їх поглядом:

– Всi?

– Так, товаришу полковник, – вiдповiв високий капiтан. Полковник пiдiйшов до столу, витяг з планшета карту, розстелив:

– Товаришi офiцери! Хто ще не зрозумiв, пояснюю – в сусiдньому селi повiнь, рiчка вийшла з берегiв, прорвало греблю, затопило хати, гине худоба, майно. Треба евакуювати населення, худобу, майно. Ось уявний район дiї… Затопило, очевидно, цю частину села, в долинi, бiля рiчки… Цю вулицю, оцi хати… Пiдходи отут, тут i тут…

Полковник i офiцери схилилися над картою.

«Чого вони так зволiкають? – з досадою думав я. – Замiсть того щоб зразу пiдняти всiх по тривозi, кинутися по машинах i в село – наради якiсь проводять… А там люди вже, може, гинуть…»

Тiльки потiм я розшолопав, що на все це пiшли лiченi хвилини. Просто – то була дисциплiна, органiзованiсть, якi виключали безладдя i метушню. I я зрозумiв, що робити швидко – це не обов'язково хапатися i поспiшати. Але це я зрозумiв тiльки згодом, а тодi досадував, що вони, на мiй погляд, дуже повiльно повертаються.

– Значить, так, – казав полковник. – В операцiї братимуть участь бронетранспортери, два мотострiлецьких батальйони, перший i третiй, три малих арттягачi. Дiяти будемо за обстановкою. Тривогу по табору не оголошувати. Людей пiднiмати тихо, без галасу. Iнших не будити. Готовнiсть… – вiн глянув на годинника, i в цей час на стiльцi коло лiжка задзижчав телефон. Полковник пiдiйшов, зняв трубку.

Попередня
-= 156 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар