Слава ЗСУ!

знайди книгу для душі...

Читай онлайн! Читай онлайн українською безкоштовно > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Корiвоньку, корiвоньку спершу! Корiвоньку, люди добрi! – загукала баба Мокрина.

Водiй скерував прожектора на кам'яницю. I всi ми посунули туди – i Пайчадзе, i солдати, i я з ними. Вiд горища до машини було метрiв пiвтора, не бiльше, та корова – не кицька, стрибати не вмiє, i за карк її не вiзьмеш, щоб зсадити вниз.

– А як ви її туди випхали? – спитав Пайчадзе бабиних дочок.

– Та по сходнi ж, по сходнi, – пробасила одна.

– Десь її змило, – пробасила друга.

Сходня – то такi дошки з прибитими до них поперечними планками, по яких, як по сходах, пiднiмаються на будiвництвах робiтники, коли ще сходiв нема.

– Доведеться на вiрьовках, товаришу старший лейтенант, – промовив один iз солдатiв, i тiльки тепер я з подивом пiзнав знайомого менi Митю Iванова. Тю! От же ж! Скiльки їхав разом i не помiтив, що то вiн. Темно, та й мовчали вони всю дорогу, не до балачок було. А онде ж i друг його, здоровань Пiдгайко. От же ж! Наче навмисне!

– Да, доведеться на вiрьовках, да, – погодився Пайчадзе – Айда!

Один по одному солдати почали видряпуватися на горище Я сунувся був i собi, та Пайчадзе раптом узяв мене за руку.

– Сиди, сиди! Ми вже якось самi, да! Заважатимеш тiльки…

Кров кинулася менi в обличчя. Хлопчаком мене вважає, оберiгає, щоб чого, бува, не трапилось. I Павлуша ж, мабуть, чув. Оно темнiє човен його попiд стiною хати – пiдплив, дивиться: нiколи ж не бачив амфiбiї отак близько i в дiї.

Замукала стривожено корова – солдати вже обв'язували її вiрьовками.

– Обережненько! Обережненько! – зойкнула на стрiсi баба Мокрина.

– Та не гавкайте, мамо! – роздратовано гукнула котрась iз дочок.

– Без вас зробиться! Сидiть собi нищечком! – пiдкинула друга. – Спокою од вас нема!

– От бачите, люди добрi, якi в мене дiти! – забiдкалась баба Мокрина. – Рiдну матiр за боже пошиття не мають!

I раптом голос її набрав сили й металу:

– Ото ж господь бог наслав кару на землю за те, що до мене дiти погано ставляться!.. Потоп! Потоп! Розверзли-ся хлябi небеснi. Потоп! Ото маєте, маєте!

«Щось баба явно передала кутi меду, – подумав я. – Якби бог навiть i iснував на свiтi, не став би вiн заради однiєї баби та її сiмейних стосункiв витрачати стiльки пороху i енергiї. Дуже вже неекономно. Обiйшовся б чимось скромнiшим. А то чого це стiльки людей має страждати через одну бабу».

– Та цитьте, мамо!

– Без вас весело, а тут ще ви дзявкаєте! – знову закричали дочки.

Баба Мокрина замовкла, хлипаючи i постогнуючи.

I менi стало жаль її. Свинуватi-таки в неї дiти. Щоб отак розмовляти з мамою, яка вона там не є! Хiба так можна? Якби я своїй матерi таке сказав, я б собi язика вiдрiзав!

Може, та баба Мокрина тому i в бога вiрить, що в неї такi дiти…

– I пожалiти, i захистити нiкому – простогнала баба Мокрина i раптом зойкнула: —Ой, лишенько! Ой, забула! Забула! За iконою… О господи!

I вона тихенько заскиглила, пiдшморгуючи носом, як мала дитина.

Нiхто на її зойк не звернув уваги.

На кам'яницi було гамiрно – кректання, тупiт, шамотня. Раз у раз чулися вигуки: «Сюди!», «Давай!», «Тягни!», «Держи!», «Пускай!» Обв'язану вiрьовками корову нiяк не могли виштовхнути з горища…

– Пропало!.. Пропало!.. О господи! – розпачливо повторила баба Мокрина.

Роздiл XXI

Я пiрнаю в затоплену хату. Пастка. Вiч-на-вiч з богом. Безвихiдь

Рiшучiсть охопила мене зненацька. Я вагався всього на одну якусь мить. Тодi рвучко скинув ватника, чоботи. Одним рухом, як старший лейтенант Пайчадзе, вискочити на борт машини не змiг – для мене було зависоко. Пiдскочивши, я повиснув перехильки, животом спираючись на борт, потiм перекинув ногу, на мить завис на руках уже по той бiк i нечутно спорснув у воду. Кiлька рухiв – i вже бiля вiкна. Iкона має бути отут-о у кутку, зразу за вiкном праворуч. Намацую. Аби тiльки шибку висадити так, щоб не порiзатися.

Хата була затоплена майже по самiсiньку стрiху, i вiкна, власне, я не бачив, лише край вiзерунчастої рiзьбленої лутки виднiвся над водою. Пiдпливши, схопився за ту лутку i сунув руку у воду, мацаючи. Рука вiльно пройшла у вiкно: шибки вже були повибиванi. Все гаразд. Я крутнув головою в бiк човна. Ех, жаль, що Павлуша, здається, не бачить. Ну нiчого, вiн побачить, коли я вирину i передаватиму бабi Мокринi те, за чим вона плаче. Побачить!

Я трохи сiпнувся вгору, хапнув повнi груди повiтря i пiрнув.

Пропливаючи крiзь вiкно, я зачепився за щось ногою i вже думав, що застряв. Щосили шарпонув ногу – вiдпустило. Гребнув руками i виринув уже в хатi. Розплющив очi i враз побачив у кутку iкону. Так, так – побачив! Бо перед нею горiла лампадка… Менi спершу навiть не здалося це дивним. Я зробив два-три рухи i опинився бiля iкони. Сунув за неї руку i намацав якийсь невеликий довгастий пакуночок. Вихопив i назад до вiкна. Пiрнув – i враз ударився об щось головою, руки наштовхнулися на якусь перепону. Я став похапливо руками намацувати прохiд. У вiкнi щось застряло. Менi забракло повiтря, i я виринув. Знову пiрнув i знову не мiг пробитися. Виринувши, спробував намацати i вiдштовхнути ногою те, що заважало. Я гатив ногою щосили, але марно. Вiкно завалило чимось великим i важезним Чи то я зрушив його ногою, коли зачепився, чи вода пiднесла – хтозна. Я сiртонувся крiзь прочиненi сiнешнi дверi до вихiдних – вони були замкненi. Мало того, я намацав, що вони були ще й пiдпертi зсередини якимись колодами – мабуть, баба Мокрина думала врятуватися так од води… Я поплив назад у хату. Друге вiкно було загороджено шафою, чи то вода її сюди посунула, чи знову ж таки сама баба – невiдомо. Бiльше вiкон не було. Хата в баби Мокрини стара, на два вiкна, тiсна й незручна. Тому-то дочки й будували кам'яницю – для себе.

Попередня
-= 160 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.

Останній коментар

serGEI 30.07.2019

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар