Слава ЗСУ!

А в цей час Книш…

Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, – обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! – фанерний чоловiчок з-за кущiв: «Здрастуйте! Ласкаво просимо!» Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.

– Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, – метнув на мене Ява гострий погляд.

– Нащо?!

– Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, – Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк – за океан.

I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

…Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича… I тут – шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило. Бурмило мокрий, у масцi вiд акваланга, з трубкою в зубах. А за ними на моторолерах – ми з Явою. Раз у раз Книш обертається i стрiляє в нас з пiстолета. Свистять кулi, шалено ревуть мотори… Мужнi нашi обличчя сповненi героїзму i вiдваги.

Потiм – хоп! – моторолери вислизають з-пiд нас, мчать по шосе i зникають… I от ми уже на трибунi в оточеннi генералiв, знатних людей, трохи не членiв уряду. На наших грудях виблискують новенькi медалi «За отвагу». Внизу – море людей. Вони тримають нашi портрети i транспаранти з написами: «Слава героям!», «Хай живуть Ява i Павлуша!», «Назвемо Київське метро iменами героїв!», «Перейменуємо Поштову площу на площу iменi Яви i Павлушi!» Оркестр грає туш… I раптом ззаду мене хтось боляче-боля-че – щип! «Ти що?..» Це я так захопився, що забув усе на свiтi, почав вигравать на губах туш: «Тра-та-рам-та-ра-ра-рай-ра рам!» – i не помiтив, як з хати Фарадейовича вийшов Книш.

I наскiльки повiльно пiд'їхав грузовик, настiльки швидко вiн вiд'їздить.

Ми перезираємося i якийсь час мовчимо. Потiм Ява гучно хукає i каже.

– Пiшли! Ми не можемо цього допуститьi Я теж хукаю, але значно тихiше, й кажу:

– Риск! Може й зiрватися.

– Може, – говорить Ява i знову хукає.

Я уявляю собi гучнi похорони, заплаканих односельцiв, нашi портрети в траурних рамках – i менi щипле в носi, як вiд цибулi.

– Але не можемо ж ми допустить… – каже Ява – Iсторiя нам не пробачить.

Менi хочеться сказать, що iсторiї до лампочки ми з Явою, у неї бiльш поважнi справи, та я не наважуюсь. Надто серйозне обличчя в Яви.

– Ну, тодi на всяк випадок – прощай! – зiтхаю я.

– Прощай! – зiтхає Ява, i ми стримано, по-солдатському обiймаємось Менi щипле в носi дедалi бiльше.

Хоч дверi вiдчиненi i можна спокiйнiсiнько собi зайти, проте ми лiземо через вiкно – де ви бачили, щоб герої на небезпечну операцiю ходили крiзь дверi!

Таємнича довгаста коробка стоїть на столi.

Ява бере її.

Одкриває…

В коробцi… синiй термос, з кришки якого стирчить скляна трубочка, обгорнута марлею.

Ява, одставивши вбiк руки i одвернувшись вiд термоса, поволi-поволi вiдгвинчує кришку Ще трохи, ще…

– Обережно … Обережно … Обере… – завмираю я, вiдступаючи.

Ба-ббах-х!

Я гепаюсь на пiдлогу i заплющую очi. Все! Нас розiрвало.

Але чому ж тодi я чую, як щось дзюркотить i булькає?

Невже це на тому свiтi дзюркотить i булькає?

Я розплющую одне око, потiм друге.

Я сиджу на пiдлозi у мокрiй калюжi.

Навпроти мене сидить скривлений, iз заплющеними очима Ява. В руках у нього синiй термос, з якого щось ллється…

Бiля мене валяються черепки вiд глечика. Ясно: вiдступаючи, я ненароком скинув з припiчка глечик з водою.

От тобi й «ба-бах!» – Яво! – гукаю я. – Отбой! Ява вмить розплющує очi й пiдхоплюється.

– Пильнуй термоса!

Але вже пiзно – майже половина вилилася. Тремтячими руками Ява загвинчує кришку термоса i ставить його на стiл. А потiм…

Ви бачили коли-небудь у кiно прискорену зйомку, коли люди рухаються з шаленою, неймовiрною швидкiстю?

Так-от, якби нас з Явою хтось захотiв у цю мить зняти в кiно з такою метою, то не треба було б нiякої прискореної зйомки.

Ми, як мурахи, метушились по пiдлозi навкарачках, гарячково збираючи черепки i витираючи калюжi своїми штаньми й сорочками. При цьому ми раз у раз зiштовхувалися лобами та iншими, менш поважними частинами тiла… За хвилину все було чисто чистiсiнько. I, кулею вилетiвши з хатини Фарадейовича(на цей раз через дверi), ми щодуху припустили по вулицi.