Слава ЗСУ!

Потiм iдемо додому, вбираємося у все найкраще, по-святковому. Кожен бере букет квiтiв. Це – обов'язково. Сiдаємо за свої парти. Рiвно о другiй годинi (як на урок – ми на другiй змiнi останнiй рiк училися) прийде Галина Сидорiвна. її вже попередили вчора. Перша виступить Гребенючка (голова комiсiї). Скаже дiвчаче слово вiд класу. В неї написано двi сторiнки. Вона прочитала – всiм сподобалося, навiть менi: добряче написано, хоч надто жалiсно. Потiм виступить Коля Кагарлицький i скаже хлоп'яче слово вiд класу. В нього було написано аж три з половиною сторiнки i теж добряче – з iменами, з фактами, мене з Павлушею згадує, наш' вибрики, даруйте, мовляв, за все…

Третiм виступить Карафолька i прочитає… вiрша. Влас норучно складеного вiрша. Це було для всiх нас страшенною несподiванкою. Ми нiколи й гадки не мали, що Карафолька може скласти вiрша. А вiн раптом…

Створював свого вiрша Карафолька рiвно стiльки, скiльки господь бог землю – шiсть днiв.

Та, на мою думку, наслiдки були значно гiршi. Хоча дiвчаткам вiрш дуже сподобався, особливо останнi рядки:

Ми вас дуже по справжньому любимо,

i нiколи ми вас не забудемо.

Ми з Павлушею, як спецiалiсти, вважали, що вiрш Карафольчин, або, як вiн його сам, червонiючи, називав – «мадригал», потребує ще серйозної авторської доробки. По-перше, такi, наприклад, рядки, як:

Ви навчили любити нас префiкси,

Коренi слiв, закiнчення й суфiкси.

Окрiм того, що з художнього боку це було не дуже здорово, це було ще й брехнею, бо iз здоровим глуздом людина не може любити префiкси й суфiкси.

По-друге (i це головне!), «мадригал» був безособовий i неконкретний – у ньому жодного разу Галина Сидорiвна не називалася на iм'я.

Карафолька почав бити себе в груди i присягатися, що вiн дуже старався, але в нього нiчого не вийшло.

Не ставала Галина Сидорiвна у рядок, хоч ти лусни! Якби вона булат; скажiмо, Ганна Iванiвна (як Гребенючка), то все дуже просто: «Дорога наша Ганно Iванiвно!», «Ми вас любимо, Ганно Iванiвно!», «Не забудемо Ганну Iванiвну…». Але називати її Ганною Iванiвною, коли вона Галина Сидорiвна, було б нетактовно.

А «Дорога наша Галино Сидорiвно» ну не читалось аж нiяк. То вже були не вiршi, а чистiсiнька проза. Тому й довелось обмежитися безособовим: «Дорога i любима учителько!»

Це так доводив Карафолька. Але ми з Павлушею заперечили, що справжнiй поет тим i вiдрiзняється вiд графомана, що вмiє долати творчi труднощi.

Карафолька густо почервонiв i похилив голову. Але тут на нас усi затюкали, i ми змушенi були визнати, що так, звичайно, вiрш можна читати, бо це ж не для друку, а просто, а якби для друку, тодi iнша рiч…

На завершення урочистого прощання Антончик Мацiєвський сфотографує Галину Сидорiвну з усiм класом.

I ми подаруємо їй цю фотографiю з хвилюючим написом i всi-всi розпишемося.

Отак придумала наша комiсiя.

Ну що ж, для офiцiйного прощання цiлком задовiльно.

Всi з цим погодилися.

I розiйшлись.

А о пiв на другу зустрiлися знову.

Надзвичайно святковi, гарно вбранi, чистенькi, з величезними букетами квiтiв, ми в урочистому мовчаннi пройшли по килиму-дорiжцi за свої парти, сiли й почали чекати.

Наш друг восьмикласник Вовка Маруня бездоганно органiзував «службу безпеки», i ми були спокiйнi, що цiкава пацанва не зiпсує нам справи. Бо то такий нахабний народ, що пооблiплював би всi вiкна, почав би хихикати i гогокати i все б зiрвав. Вовка розставив пости i блокував усi входи i виходи.

Хвилин з десять ми сидiли й мовчали.

I це наше мовчання було якоюсь наче увертюрою до всього того, що мало вiдбутися. Ми настроювались на серйозний лад. Ми згадували все, що пережили разом з Галиною Сидорiвною за цi сiм довгих рокiв. Вона була нашою першою вчителькою, коли ми прийшли до школи у перший клас. А ми були її першими учнями. Вона тiльки закiнчила тодi одинадцять класiв (тодi були школи-одинадцятирiчки) i перший рiк почала вчителювати в молодших класах. Вона вчила нас i вчилася сама – заочно у педiнститутi. Ми закiнчили п'ять класiв, а вона педiнститут. Ми складали перший у своєму життi екзамен, а вона – державнi iспити. I з учительки молодших класiв вона стала викладачем української мови i лiтератури. I продовжувала нас учити. I довела до восьмого класу. Ми думали, що i в восьмому класi вона буде, i в дев'ятому, i в десятому. Аякже! I от… Це якось просто не вкладалося в головi. Невже вона бiльше не буде «нашою вчителькою»! Нiколи бiльше не ввiйде в клас легкою й швидкою ходою, не кине журнал на стiл, не спитає дзвiнко, як завжди, одне й те саме: «Ну, хто з вас не приготував на сьогоднi завдання? Признавайтесь!» Пiсля цього запитання я майже завжди лягав грудьми на парту, ховаючись за спину Стьопи Карафольки, що сидiв передi мною. Але вона завжди помiчала це i казала: «Рень, до дошки!» I я пiдводився червоний як мак i, зiтхаючи, плентався до дошки… Невже цього не буде нiколи?!