Слава ЗСУ!

– З фантазiєю, – пiдтакував я.

– Ти чув, як дiд Салимон учора бiля сiльмагу казав: «Ондо, каже, Ява i Павлуша пiшли. От хлопцi! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi! Нема на них буцегарнi».

– Чув. Точно.

– Треба, щоб усi про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гримiла на всю Васюкiвку, як радiо на Перше травня.

– Треба, – погоджувавсь я.

I Ява весь час вигадував рiзнi штуки-викаблуки заради нашої слави.

Отож ми з ним пiймали в лiсi пугутькало i випустили в клубi пiд час лекцiї на тему «Виховання дiтей у сiм'ї». Лектор упав з трибуни i вилив собi на голову графин з водою.

А старi дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену над клубом, думаєте, хто повiсив? Ми, звичайно.

А то якось влiтку Ява сказав:

– Давай влаштуємо бiй бикiв.

– Га? – не вiдразу второпав я.

– Ти пам'ятаєш, ми в клубi закордонне кiно дивилися «Тореадор»?

– Ага… То й що?

– Пам'ятаєш, на аренi розлючений бик, а тут дядько у капелюсi, з гинджалом, перед ним танцює.

– Так-так-так…

– А потiм – рраз! Бик – беркиць! I оплески.

– Ага. Здорово… Але це ж убивати треба. Хто ж нам дозволить убивати поголiв'я?

– Тю, дурний! Убивати! Що це тобi – м'ясозаготiвля, чи що. Це ж видовище. На стадiонi. Вродi футбола. Головне тут – красиво вимахувати червоною плахтою i ловко вивертатися, щоб рогом не зачепило. Ти ж бачив. Тореадори – це найсмiливiшi герої i ловкачi. Головне тут – тренування i спритнiсть. Розумiєш? Уперше в iсторiї Васюкiвки – бiй бикiв. Тореадор Iван Рень i тореадор Павло Завгороднiй! Гостi з'їжджаються з усiєї України. Трансляцiя по радiо i по телевiзору. Навiть у Жмеринцi видно буде.

Я посмiхнувся. Це було здорово. По радiо, по телевiзору i взагалi…

Ми повмощувались зручнiше i почали обговорювати подробицi. Насамперед – бик. Кандидатура колгоспного бугая Петьки була вiдхилена одразу. То таке страшнюче мурмило, що його навiть сам зоотехнiк Iван Свиридович боїться. Очi – наче тракторнi фари. Землю гребе ногами, як екскаватор.

Цього лiта один дачник мало не вмер з переляку. Лежав на вигонi голий-голiсiнький – загоряв. Голова пiд парасолькою, все iнше на сонцi. I раптом – Петька. Дачник як рвоне. Бугай за ним. Дачник товстий, з черевцем. Бачить – не втече. А тут телеграфний стовп на дорозi. Як той дачник на стовп видряпався – досi невiдомо. Але факт – пiвдня загоряв на iзоляторах, тримаючись за дроти, аж поки не пiд'їхав комбайнер Микола на комбайнi i не зняв його. Дачник штани надiв i одразу на станцiю: додому їхать.

Нi, хай з бугаєм Петькою вороги нашi б'ються.

Другою кандидатурою був цап Жора. Це я його кандидатуру висунув, щоб помститися. Дуже менi противний був цап Жора, бо з'їв мою сорочку, колися у калабанi купався.

Але Ява мене не пiдтримав.

– Нi, – сказав вiн, – Жора дуже балакучий. Весь час мекекече. Ми й оплескiв не почуємо. I йдеться про бiй бикiв, а не цапiв. Треба, щоб було щось бичаче, коров'яче щось – велике i крутороге.

– Коров'яче? – кажу. – Слухай, то, може, узяти просто корову? Бо, крiм Петьки, справжнiх бикiв у нас чортма, а корiв скiльки хочеш. I взагалi нiде не сказано, що обов'язково має бути бик.

Ява задумався:

– Хтозна, може й так.

– Тодi, – кажу, – кращої кандидатури, нiж ваша Контрибуцiя, i не придумаєш.

– А чому Контрибуцiя? Чому не ваша Манька?

– Бо в нашої Маньки теля i один рiг зламаний. Ти хочеш, щоб з нас смiялися? Тореадори з однорогою коровою! Карикатура. Такого ще нiколи в свiтi не було.

– Можна, звичайно, i Контрибуцiю. Але вона трохи психiчна.

– Що значить «психiчна»! Скажи краще, що ти просто мами боїшся.

– Я – боюсь? От я зараз дам тобi у вухо, i ти побачиш, як я боюсь. Ану забери свої слова назад!

– Я забираю, але ти все одно боїшся.

– Боюсь?

– Боїшся…

– Боюсь?

– Боїшся…

Я схопивс.я рукою за вухо i в свою чергу затопив Явi кулаком у живiт. Ми покотилися по травi й викотилися на дорогу. Все, що було на дорозi поганого, ми, качаючись, пiдiбрали на свої штани i сорочки. Перший отямивсь я.

– Стривай, – кажу, – годi. А то замiсть бою бикiв у нас вийшов бiй дуракiв.

– Це ж ти винен. Ну, гаразд, спробуємо Контрибуцiю. Завтра поженемо пасти i спробуємо. А то твоя Манька i справдi для телевiзора не пiдходить. Ще люди подумають, що то не корова, а собака.

Менi вже остогидло битися, i я удав, нiби не зрозумiв, як тяжко вiн образив нашу Маньку.

Наступного ранку ми зустрiлися на шляху, що вiв до вигону. Я гнав Маньку, Ява – Контрибуцiю. Корови плентались, легковажно метляючи хвостами, i не пiдозрювали, який це iсторичний день.