Слава ЗСУ!

I ще – я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, – нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!

Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).

Потiм подумав: «Може, вiн уже дома – обiд скоро». Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.

По сусiдству, за високим дощаним парканом – садиба Книша. Та он i сам вiн – сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.

Вийшов надвiр дiд Варава – з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:

– Здрастуйте, дедушка!

– Здоров! – буркотнув невесело дiд.

Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:

– Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село… От же, їй-богу!

Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.

– Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, – веде далi Книш – I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, – так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!

Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.

Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу «Упади! Упади! Упади!»

Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.

Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i – геп! – на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.

Я радiсно захихикав.

Книш, крекчучи, пiдвiвся.

В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.

– О, ти уже злiз? – спокiйно здивувалася

– Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! – сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.

Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.

Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.

Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.

Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив – хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше – сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк – Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.

Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув – не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.

Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.

А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави – все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один – нуль не на Явину користь.

I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.

Роздiл VIII

Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти…»

Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.

Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.

Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього – як же ж вiн там, як?

Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.

Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.

Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.