Слава ЗСУ!

– Ги-ш… ги-ш… ги-ш!..

– Ех, ви… ш-шмаркачi! – нареготавшись, сказав Книш. – Ну, хапайтесь ондо за дядьковi штани та мiцно держiться, бо знову загубитесь. I, обнявши Бурмила, вiн повернувся до нас спиною.

Роздiл XII

«Не зви мене бiльше – Ява, зви мене – Кукурузо!»

Я iду в сiльмаг. Мене мати послала. По олiю! Це на другий ранок пiсля тої трагедiї в кукурудзi.

У сiльмазi i бiля сiльмагу повно людей – сьогоднi недiля. Хто щось купує, хто пиво п'є, хто просто балакає, насiння лускаючи. Сiльмаг у нас проти клубу – тут завжди збiговисько, а в недiлю й поготiв.

Помiтивши мене, люди враз починають усмiхатися, перешiптуватися, переморгуватися.

А дiд Салимон каже:

– А, здоров, хлопче! Щось я тебе давно не бачив?

– Та його ж не було в селi, – пiдкидає Гриць Чучеренко.

– А де ж? – «дивується» дiд Салимон.

– Таж у кукурудзi блукав… тиждень чи два.

– Гга-га-га! – реготом вибухнув сiльмаг. Тут i продавець дядько Кузьма не витримав, собi встряв:

– Ми недавно компаси одержали… Не треба?

– Га-га-га!

– Го-го-го!

– Ги-ги-ги!

– От хлопцi!

– От артисти!

– I кiна не треба!

– Ге-ге-ге!

– Гу-гу-гу!

Взяв я олiю i прожогом на вулицю. А за мною слiдом регiт котиться. Хто не зустрiнеться, слово кине:

– Привiт кукурузнику!

– Здоров, козаче!

– Наше вам вiд королеви полiв!

Може, хто й просто так вiтається, а менi здається, що глузливо, насмiшкувато. I, може, хто десь смiється зовсiм з iншого приводу, а я все на себе приймаю.

Бiля клубу здоровеннецька реклама кiнофiльму «Тарас Шевченко» (сьогоднi йтиме). Намальовано, як проганяють крiзь стрiй солдата.

I враз здається менi, що оживають тини обабiч, висмикуються лозини з них, шпiцрутенами свистять у повiтрi. I горщики, макiтри на тинах – уже не горщики й макiтри, а солдатськi голови в безкозирках… Як той солдат, бiжу я крiзь стрiй – вулицею…

Вскочили ми в халепу. Це кiлька днiв смiятимуться, не менше. Хоч на вулицю не виходь. У нас такi!

Занiс я олiю, пiшов до Яви одвести душу. Зустрiв його у садку – вiн до мене якраз намiрявся.

– Здоров, Павлушо! – серйозно-серйозно сказав вiн. – Я до тебе.

– Здоров, а я до тебе!

– Попрощатися йшов, – одвiв убiк очi Ява.

– Що, посилають кудись? – здивувавсь я.

– Та-а! – махнув рукою Ява – Зовсiм з дому тiкаю.

– Куди?!

– На який-небудь безлюдний, необiтаємий острiв.

– Тю на тебе, дурний! Мелеш таке, що й купи не держиться. Де ти вiзьмеш той острiв? Тепер таких островiв i не буває.

– Буває. То ти не знаєш.

– Як же ти втечеш, коли ми й до моря з тобою не змогли доїхати? Тебе ж на першiй станцiї зловлять.

– А я й не пiду на станцiю. Нащо менi станцiя?

– А що?

– У плавнi подамся. Скiльки там островiв, необiтаємих…

– Але як же ти там житимеш? Пропадеш же, як руда миша. Пам'ятаєш, як Гунька пропав?

Жив у нашому селi колись пришелепуватий Гунька. Приплентач. Без роду i племенi. Нiхто не знає, як вiн до села прибився. Взимку ходив босий, без шапки. Старi баби його святим вважали. Тихий був, нiкого не зачiпав. Ходить собi по селу i смiється: «Ги-ги… ги-ги». Любив у плавнях блукати. Як заповiтриться – два днi нема. Потiм вергається худий, голодний, зарослий рудою стернею. Навiть узимку в плавнi ходив по льоду. У великий мороз пiде, розкладе на островi величезне багаття: люди вже думають – плавнi горять. Приходить: «Ху, – каже, – натопив. Тепер у селi тепло буде». Два роки тому пiшов Гунька у плавнi, i чи i о вiн дiйсно загинув, втонув деси у болотi, чи просто подався з села – так нiхто й не знає. Бiльше його не бачрiли.

– Невже хочеш пропасти, як Гунька? – повторив я.

– Не припаду, – впевнено сказав Ява i витяг з-пiд сорочки книжку. – От жив же чоловiк на безлюдному островi – i нiчого Не пропав.

– Що за книжка? – питаю.

– «Пригоди Робiнзона Крузо». Читав?

– Не пам'ятаю… Може, й читав. Що це за Кукурузо?

– Крузо, а не Кукурузо, чудило. Дуже iнтересна книжка.

– Книжка книжкою, а плавнi плавнями. Ти краще подумай.

– Я вже думав. I вирiшив остаточно. Ти мене знаєш. Я тiльки хочу, щоб ти менi трошки допомiг.

Я був обеззброєний. Раз людина звертається до тебе за допомогою, одмовляти її – свинство.

– I надовго ти збираєшся на той острiв?

– Робiнзон пробув на безлюдному островi двадцять вiсiм рокiв два мiсяцi i дев'ятнадцять днiв, – зiтхнувши, сказав Ява.

– Ого-го! – аж рота роззявив я. – Це ж скiльки тобi буде? Сорок з гаком. Це ми вже всi школу покiнчаємо й iнститути. Карафолька академiком стане, Гребенючка агрономом. Я льотчиком, якщо вийде. А ти…