Слава ЗСУ!

I тепер, коли ми, скрушно зiтхаючи, засипаємо наше невдале метро, Контрибуцiя виглядав з корiвника i спiвчутливо дивиться на нас. I нам навiть здається, що на очах у неї сльози. Дорога Контрибуцiє! Яке в тебе велике i нiжне сер. це! Ти єдина розумiєш i жалiєш нао. Спасибi тобi, корово!

– Ще не скiнчили, анциболотники? – так несподiвано гримнув ззаду дiд Варава, що ми аж поприсiдали. Ми втратили пильнiсть i не тютьки, що в нас за спинами робиться. Попались-таки.

Спереду стiна свинарника, з бокiв густi бур'яни, ззаду дiд Варава. Тiкати нiкуди. Так i заклякли ми, присiвши, – мов курчата перед шулiкою.

– Не бойсь, не трону!

Цi слова виструнчили нас, розiгнули нам ноги. I нiби велосипедним насосом хтось качнув – то ми зiтхнули. I тремтячi вуста нашi самi собою розтяглися в противну пiдлесливу усмiшку. Але дiд на усмiшку нашу не вiдповiв. Не любив дiд таких усмiшок. Суворий був дiд Варава.

Обличчя в нього сiре й плямисте, як торiшнє листя. Губи тонкi i так стуленi, мов у ротi вода. Очi без вiй, круглi й нерухомi, як у пiвня. Через отi очi здавалося, нiби дiд навiки чимось здивований. Та це тiльки здавалося. Мабуть, не було уже в свiтi нiчого, що могло б здивувати дiда Вараву. Вiсiмдесят третiй йому пiшов.

– Кiнчайте, шминдрики, i йдiть учити вроки, екзамент на носi.

Ми скривилися. Ми це знали. Але нам не хотiлося думати про це. I хто вигадав отi екзамени! Та ще навеснi, коли повiтря пахне футболом i цурками-палками, коли пташки галасують, як баби на базарi, i коли так сонячно й тепло, що ми з Явою вже тричi купалися. Як добре було ще торiк у четвертому класi! Нiяких тобi екзаменiв. Краще було б i не переходити в п'ятий. Нiколи в життi ми з Явою ще не складали iспитiв. Це буде вперше. I хоч ми костричимось i кажемо: «Наплювать!», але кожному з нас при згадцi про екзамени тенькає в животi. Краще двадцять «метро» засипать, нiж один екзамен.

– Все, дiду, здається. Так, як i було. Правда ж? – несмiливо питає Ява, притоптуючи ногами свiжу землю.

Дiд криво дивиться на нашу роботу – видно, що вiн не дуже задоволений. Але каже:

– Iдiть, iдiть уже. Але знайте, ще раз.щось таке – вуха пообриваю i свиням викину.

Тулячись спинами до самих бур'янiв, ми боком проходимо повз дiда i, як тiльки минаємо його, щодуху бiжимо.

I якраз вчасно: ще мить – i шкарубка дiдова рука з розмаху прилiпилася б до наших штанiв…

Я живу по сусiдству з Явою. I за якусь хвилину ми вже вiдсапуємось у нашому садку.

Ми сидимо у картоплi пiд вишнею. Сидимо й журимось, що така прикра невдача спiткала нас з отим «метром». Але довго журитися ми не вмiємо.

– Слухай, – раптом каже Ява, – а давай зробимо… пiдводного човна.

– Давай, – не задумуючись, кажу я. I тiльки тодi питаю: – Аз чого?

– Iз старої плоскодонки. Отої, що бiля верби… напiвзатоплена.

– А як?

– Воду вичерпати, дiрки позатикати, просмолити, верх забити дошками. Отут перископ. Отут люк. На дно баласт.

– А двигун?

– На веслах буде. Нам же не треба, щоб дуже швидкохiдний. Аби пiдводний.

– А дихать?

– Через перископ.

– А на поверхню як випливати?

– Баласт викинем i випливемо.

– А як водою заллє i затопить?

– Ти що – плавати не вмiєш? От iще! «Як? Як?» Дулю з маком з тобою зробиш!

– Сам ти дуля з маком! Який розумний!

– Та ну тебе, – сказав Ява уже примирливо. А я й зовсiм не вiдповiв нiчого – сьогоднi сваритися не хотiлось.

Ми проходили повз старий набокуватий колодязь iз журавлем, з якого давно вже й воду не брали – так замулився. Я перехиливсь i голосно крикнув у задушливу, пропахлу цвiллю й болотом темряву: «Го!» Я люблю гокати у колодязь: таке «го» виходить – аж у вухах лящить. Такого «го» нiде не почуєш, як у колодязi. Красота, а не «го».

От – i зараз…

– Го!…

– Го!

– Го!

Тiльки виляски пiшли – наче аж до центру землi.

I раптом у цi виляски вплелося жалiбне тонке скiмлiння. Я нашорошив вуха.

– Яво! – кажу. – Там хтось є.

– Бреши!

– Ану гокни й послухай.

Ява перехилився й гокнув. Ми прислухалися. I виразно почули з глибини плаксиве щеняче скiмлiння. Ми перезирнулися.

– Якась свиня вкинула туди цуцика, – сказав Ява.

– Точно, – сказав я.

– Так що? – сказав Ява.

– Треба витягти, – сказав я. Хоч мiг цього й не говорити. Бо вiн таким тоном спитав, що то вже була й вiдповiдь.

– Значить, так, – сказав Ява. – Я сiдаю у цеберку й опускаюся. А ти мене держиш.

– За що! Хiба я тебе так вдержу?

– Ти й справдi слабак. Не вдержиш.

– То, значить, я спускаюся, а ти мене держатимеш, як ти такий могучий.