Читай онлайн

знайди книгу для душі...

Головна > Книги > Тореадори з Васюкiвки

– Або у Робiнзонiв… Правда ж? – сказав вожатий. Я зовсiм безпорадно глянув на Кукурузо. Мiй друг густо-густо почервонiв. I раптом сказав:

– Нi в що ми не граємо… У нас тут дiло одне… А ви хто такi?

– А ми з Києва. Юннати ми, – зацокотiла гостроносенька дiвчинка в окулярах.

– Приїхали сьогоднi, – перебила її цибата.

– От Валько, не перебивай! Дай я скажу! – вигукнула гостроносенька i знову зацокотiла. – Сьогоднi приїхали. Приїхали сьогоднi. Да… Почули, що у вас глобулус виводять i от приїхали. Наш керiвник професор Дудка говорить що… Ви знаєте професора Дудку? О, це знаменитiсть! Свiтова знаменитiсть! Говорить, що ваш глобулус, – це надзвичайно. Надзвичайно! Вони приїдуть завтра – i професор, i кореспондент газети «Зiрка». А ми сьогоднi приїхали. Професор i кореспондент теж сьогоднi приїхали б, але в професора сьогоднi термiнова вчена рада в Академiї. Несподiвана. А в нас уже квитки були. От ми й приїхали. А вашi не хочуть нам показувати глобулус без професора. Кажуть: «Завтра». Ну, ми розумiємо – люди стiльки старалися, їм хочеться, щоб урочисто… Ми розумiємо… А у вас яке дiло? Яке? Га?

Кукурузо набурмосився:

– Дiло… та й усе…

– Секрет? Так? Секрет? – не вгавала гостроносенька.

– От iще Оксана! Причепилася, як сльота до плота! – вигукнула цибата Валька. – Раз не говорять, значить, секрет.

– Ну, гаразд, не кажiть, не кажiть, хан буде секрет, – погодилася гостроносенька Оксана.

– То ми вам, мабуть, заважатимемо тут? – спитав вожатий.

– Нi, аж до вечора можете буть, – милостиво дозволив Кукурузо.

– Та нi, ми на якусь годинку. Просто хотiлося скупатися й поснiдати на свiжому повпрi, бiля вогнища. Дiвчатка з самого Києва про це мрiють. Он Оксана нiколи в життi не снiдала бiля вогнища, – усмiхнувся вожатий.

– Вона й живої корови нiколи не бачила. Тiльки на картинцi, – пiдморгнув вожатому хлопчина з фотоапаратом.

– Ти дуже багато бачив! От зараз як дам! – кинулася на нього Оксана.

– Брек! Бiй закiнчено! Перемогла Оксана! – вигукнув вожатий. – А тепер – за дiло! Виймайте харчi! Розкладаймо вогнище!

– Тiльки так, – авторитетно пiдтвердив маленький «штурман».

Пiонери одразу загаласували й побiгли до човнiв.

– Ти, Iгоре, займись вогнищем, – сказав вожатий хлопчинi з фотоапаратом. – Ти в нас майстер.

– Ходiмо, я покажу, де хмиз, – по-хазяйськи запропонував Кукурузо. I ми втрьох пiшли в глиб острова. Йшли i, як це завжди буває на початку знайомства, нiяково мовчали – не знали, про що говорити. I раптом Iгор, не розтуляючи рота (ми це добре бачили), голосно чи то бевкнув, чи то гавкнув. I враз десь всерединi в нього заграла музика. Справжня музика. Джаз. Ото знаєте: «Бз-вз, дудль будль, бум-бем, бу-га-га…!» I потiм щось заспiвало жiночим голосом по ненашому… Ми стали i вирячились на Iгоря, мов барани. Що за таке?

Вiн засмiявся i пересунув з-за спини наперед те, що ми весь час вважали за фотоапарат:

– Приймач! На транзисторах, напiвпровiдниках. Це я тiльки у футлярi вiд фотоапарата його змонтував. Бо iншого корпусу не було. Та й зручно. Через плече носити можна.

Он воно що! Так це транзисторний радiоприймач, такий, як у дiда Салимона! Як ми зразу не догадались?

– Гарна штука, – опам'ятавшись, поблажливо сказав Кукурузо. – Скiльки дав?

– Що – дав?

– Заплатив скiльки?

– Нiскiльки. Сам зробив.

– Що-що? – Кукурузо скривився i приклав долоню до вуха, наче недочув. Я хихикнув.

– Сам, кажу, зробив, – серйозно повторив Iгор.

– Ага, – криво посмiхнувся Кукурузо – Ну да. Я ж i питаю: скiльки дав? У нас у сiльмазi «Турист» продається. Тридцять п'ять карбованцiв. Красивий, пiд перламутр. Ну, а цей, звичайно, гiршенький.

– От, дивак, не вiрить. Ну, як хочеш.

З кущiв вийшов вожатий.

– Про що це ви, хлопцi, сперечаєтесь?

– Та нiчого, просто так, – махнув був рукою Кукурузо, але потiм, глянувши знизу на вожатого, раптом єхидно спитав:

– Дядю, а у вас всi пiонери отакi-го… чи тiльки цей?

– А що таке?

– Та нiчого… Просто вiн каже, що оцей приймач сам зробив. Може, ота худенька автомобiль справжнiй сама зробила, а отой «штурман» – «тiлькитак» – у космос лiтав?

– Щодо космосу та автомобiля не скажу, а от приймач вiн дiйсно сам зробив. Це точно. Вiн у нас молодець. У радiогуртку вже третiй рiк. Академiком буде.

Вожатий говорив серйозно, без всяких жартiв. Не вiрити йому було неможливо. Кукурузо одразу скис – насмiшкуватi вогники в очах погасли, куточки губ опустилися.

Я теж був здивований. Менi чомусь завжди здавалося, що всi оi i розумненькi зразковi школярi, якi майструють дiючi моделi атомних криголамiв та лiтакiв, обов'язково повиннi бути хирлявi, заморенi, в окулярах. I обов'язково дивакуватi. А тут перед нами стояв нормальний кирпатенький хлопчина – мускулистий, засмаглий, по всьому видно, фiзкультурник. Якось бiльше уявлявся вiн на спортивному майданчику, серед галасливої ватаги розхристаних хлопцiв, нiж заглиблений у переплутанi тельбухи якогось чудернацького радiоприймача.

Попередня
-= 49 =-
Наступна
Коментувати тут. Постів 13.


Останній коментар

serGEI 13:44:54

фігня


Минають дні 30.12.2018

Clova poprapyckali. Yjac


Минають дні 30.12.2018

Погано


Додати коментар