Слава ЗСУ!

Ще мить – i мiлiцiонер, що не встиг обернутися й помiтити небезпеку, збитий з нiг, присiв на ескалатор. А «зiрка», не мiняючи пози, гайнула далi.

Опасистий дядько, не глянувши навiть на нас з Явою, одразу сiртонувся за своїми ночвами. Вiн важко бiг з клумаками по ескалатору i раз у раз дiловито скрикував: «Побережись! По-бережись!» – наче хурман, що їде через базар своєю колимагою, – тiльки що батогом не цвьохкав.

«Зiрка», збивши з нiг ще кiлькох пасажирiв, вилетiла з ескалатора, проїхала через увесь зал i спинилась.

Якийсь iнтелiгентний дiдусь, прямо пiд ноги якому вона пiдкотилася, здивовано глянув на неї i суворо сказав:

– Що це ви, мадам?! Поводитесь, як дитина!

Дядько все ще важко гупав по ескалатору, хрипло i якось не дуже стурбовано, навiть спокiйно вигукуючи:

– Мої ночви!.. Мої ночви!..

Збитий мiлiцiонер (тепер ми бачили, що то був нiякий не Паляничко) поспiшав за дядьком, на ходу обтрушуючи кiтель i, невiдомо до кого звертаючись, гукав:

– Сгривайте! Стривайте! Одну хвилинку!

Ми пiдтюпцем бiгли за мiлiцiонером. Iншого виходу а нас не було. Ескалатори в метро мають таку властивiсть, що на них можна їхати лише в один бiк, – це тобi не звичайнi сходи, по яких можна iти i туди i сюди!

На наше щастя, мiлiцiонер ще не уявляв собi, хто справжнiй винуватець цiєї скандальної пригоди, переслiдував дядька i на нас не звертав жодної уваги. Але скоро вiн довiдається Ще кiлька секунд, вiн наздожене дядька, i дядько… У мене холонуть ноги. От уже ескалатор довiз нас униз.

«Кiнозiрка», що тiльки тепер, мабуть, оговталась, раптом усмiхається i, все ще сидячи в ночвах, бадьорим голосом говорить:

– Полiт пройшов нормально. Почуваю себе добре. Невагомiсть i перевантаження перенесла задовiльно.

Навколо смiються.

Як вiтали «зiрку»-«космонавта» мiлiцiонер, опасистий дядько та iншi люди, що веселим натовпом оточили її, ми вже не бачили i не чули. Бо ми притьмом вскочили у поїзд. Дверi за нами клацнули, поїзд рушив.

На наступнiй «Арсенальнiй» станцiї ми так бiгли по ескалатору вгору, що аж серця нашi з грудей вискакували. А там же два ескалатори, та такi довжелезнi…

Коли ми вибiгли з метро, завернули у двiр величезного сiрого будинку й опинилися на схилах у чагарнику, – ми вже були майже мертвi вiд знесилення. Життя в наших тiлах лишалося процентiв п'ять, не бiльше. Та й цi п'ять процентiв – то було не життя, а сама макуха. В очах темно, нi рукою, нi ногою не ворухнеш Не те що говорить, – ми дихати неспроможнi були. Ротами тiльки плямкали, повiтря хапаючи, як риба без води. Трирiчне дiвча могло зараз наз брать за п'яти, кидати в торбу й нести на базар продавати по двi копiйки за пучок. Така була нам зараз цiна. Лише через хвилин десять…

– Ну? – ледве сказав Ява.

– Ага, – ледве сказав я.

– Тю, – ледве сказав Ява.

– Тьху, – ледве сказав я.

Це вся розмова, на яку ми спромоглися через десять хвилин.

I тiльки через хвилин двадцять ми нарештi очутилися i змогли обмiнятись думками з приводу того, що сталося.

– Да… – зiтхнув Ява. – Можна сказать, зiпсував ти менi кар'єру. А що?! Хто ж мене тепер у мiлiцiю вiзьме…

– Та йди ти! При чому тут це! – пробував виправдатися я – Нiхто ж нас не бачив. I взагалi – все ж минулося. Чого ги!

– Ага! Не бачив! I дядько бачив, i мiлiцiонер, як ми за ним бiгли, скоса зиркнув, я помiтив… А в них зорова пам'ять – будь-будь! Професiйна.

– Та! – махнув я рукою.

– От тобi й «та»! Може, нас за його словесним портретом уже й шукають Словесний портрет – це, брат, така штука… – Ява пiдняв над головою стиснутий кулак, що мало означати, яка прекрасна штука словесний портрет. Про словесний портрет Ява набрався, коли три мiсяцi тому готував себе у прикордонники.

– А що ж ми такого зробили?! Нiчого ж страшного! – не стiльки Яву, скiльки сам себе заспокоював я. – Ненароком зачепили ночви i… Хiба ж це навмисне?

– Iди доведи, що не навмисне. Дядько перший говоритиме, що навмисне Щоб себе виправдати. I взагалi такого, мабуть, за всю iсторiю метро не було Отож…

– Не щастить нам у метро, – зiтхнув я. – I минулого разу, пам'ятаєш, скандал був, i тепера…

– Закон парностi, – зiтхнув Ява.

Атож, мабуть, вiн таки справдi iснував, той «закон парностi», про який чи то всерйоз, чи то жартома говорив мiй батько i який нiбито полягав у тому, що рiзнi неприємностi завжди ходять у парi – як одна станеться, чекай другої. Недарма ж i в народi кажуть: «I так горе, i так двоє».

– Це такий клятий закон, що диви, щоб з нами сьогоднi ще якоїсь капостi не сталося, – сказав Ява i раптом усмiхнувся. – А здорово все-таки зафурготiла вона у ночвах…