Слава ЗСУ!

Ява зiтхає i погоджується зi мною:

– Авжеж. Щось ми розбрехалися i… взагалi… Давай бiльше не будем.

– Давай, звичайно, давай, – кажу я, – але треба щось придумати, що б стримувало нас. Давай поклянемось (може, навiть кров'ю), що бiльш не брехатимем. I домовимося: якщо не можеш або не хочеш сказати правду – мовчи, хоч би як питали, хоч би як домагалися, – мовчи i все.

– Гаразд, – пiдхоплює Ява. – Тiльки кров'ю ми вже клялися – то не помагає. Давай так: якщо все-таки збрехав, не вдержався, то тодi… тодi другий дає йому три шалабани прямо в лоб. Причому негайно i де б це не було: на вулицi, в школi, на уроцi або навiть у президiї на зборах. I не маєш права ухилятися чи там вiдбиватися нi в якому разi. Святий закон! За першу брехню три шалабани, за другу шiсть, за третю дванадцять i так далi. Це навiть цiкаво буде. Волю буде виховувати, що для героїзму теж дуже треба.

Ява обов'язково мусив придумати щось оригiнальне. I зараз я пiдозрював, що не так йому цими шалабанами вiд брехнi вилiкуватися хотiлось, як – щоб було цiкаво. Та я не став сперечатися – аби результат був хороший.

На цьому ми й домовились.

I, вiдчуваючи себе вже майже на сто процентiв чесними, ми спокiйно поснули.

Роздiл V

Шукаємо царя – незнайомця з тринадцятої квартири. Зустрiч у театрi. Велич i падiння Яви Реня

Ранок почався з несподiванки. Коли я прокинувся, Ява уже був одягнений (вiн встав ранiше за мене). Одягаюся я, бачу – вiн менi пiдморгує i киває головою: ходiм, мовляв, є якийсь секрет. Пiшов я за ним у санвузол.

Прижмурився Ява на мене пiдозрiло i каже тихо:

– Що ж ти приховав, що твiй дядько у контррозвiдцi робе? – i палець на руцi для шалабана скручує. Я вилупився на нього:

– У якiй контррозвiдцi?

– У тiй, – каже, – що шпигунiв ловлять.

– Тю! – кажу. – Ти вже зовсiм звихнувся на тих шпигунах.

– Нiчого не звихнувся, – каже вiн. – Думаєш, я дурний? Зброю видають тiльки мiлiцiонерам (раз!), прикордонникам (два!) i контррозвiдникам (три!). Це я точно знаю. А раз твiй дядько не мiлiцiонер i не прикордонник – значiть, вiн контррозвiдник.

– Яку зброю? – нiчого не розумiв я.

– Пi-ста-лєт! – вiдрубав Ява.

– Де ти його бачив?

– У шухлядi письмового стола – вона висунута трохи.

– Да? Ану ходiм! – i тепер уже я палець на руцi для шалабана скручую – гляди ж, як збрехав!

Вийшли ми з санвузла, пройшлися (нiби просто так) по кiмнатах. А тодi до письмового стола, i я оком у висунуту шухляду тiльки – стрель! Є! Не збрехав Ява! Пiстолет! Справжнiй! Тьмяно блищить воронована сталь!

Аж серце закалатало у мене в грудях! Зиркнув я на дядька, що стояв на балконi i вимахував гантелями – зарядку робив. А тодi…

– О! Дядю Гришо, а що це у вас? – здивовано i невинно-невинно спитав я.

– Де? – дядько зайшов у кiмнату i пiдiйшов до мене.

– Та оце, – киваю, – в шухлядi.

– А-а… Пiстолет.

– Та бачу, що не лопата… А нащо?

– Як нащо? Стартовий пiстолет. Спортивний. Не бачив хiба нiколи?

Тюгу! От тобi й контррозвiдка! Дядько ж мiй, крiм того, що майстер на заводi «Бiльшовик», ще й майстер спорту (легкою атлетикою колись захоплювався, а тепер суддя республiканської категорiї). I як я одразу не здогадався, що то за пiстолет! А втiм, я таки, чесно кажучи, стартових пiстолетiв нiколи близько не бачив i в руках не тримав. I Ява, звичайно, теж. Бачу, почервонiв Ява: соромно йому, що вiн так сплохував. I, щоб приховати своє збентеження, пита:

– А як же вiн стрiляє?

– Дуже просто, – дядько вийняв пiстолет з шухляди. – Дається команда… «На старт!» – потiм: «Увага!» – а тодi, – дядько пiдняв пiстолет над головою…

Б-бах!..

Ого! Аж у вухах задзвенiло! I в ту ж мить:

– Ой!.. Трах-тарарах!.. – Щось гепнулось i заторохтiло в кухнi. Ми кинулися туди. Посеред кухнi сидiла на пiдлозi тiтка, а бiля неї лежала розбита макiтра, в якiй вона терла мак на пирiг. Не сподiваючись пострiлу, тiтка з переляку гепнулась на пiдлогу.

Вигляд у неї був такий кумедний, що ми засмiялися.

– Гри-ишо! – докiрливо схиливши голову набiк, жалiбно сказала тiтка. – Ну як дитина! Хiба так можна? Я трохи не вмерла.

– Хто ж тобi винен, що ти полохлива, як той заєць пiд голим кущем, – смiючись сказав дядько.

– А воно таки так бахка, що будь-кого перепудити може, – сказав я (жалко менi стало тiтку).

– З ним i шпигунiв ловить можна, – сказав Ява. – Б'є, як бойовий!..

– Дядю Гришо, а можна стрельнути? – насмiлився я.

– А чого… тiльки… – Дядько показав очима на тiтку, яка вже пiднялася й збирала черепки.