Слава ЗСУ!

– А це мiй братик Микола, – сказала Валька, бо Ява здивовано позирав на першокласника у синiй шкiльнiй формi, що весь час крутився бiля нас. I братик Микола почервонiв, наче його знайомили не з кирпатим Явою, а з космонавтом Поповичем, кiноартистом Рибниковим абощо.

– Я, власне, сюди заради нього й прийшла, бо мати його самого ще не пускає, – нiби вибачаючись, пояснила Валька. Пiсля чого Ява змiряв братика Миколу одверто зневажливим поглядом. Той ще бiльше почервонiв.

– То ви їх упiймали-таки чи нi? – спитала Валька.

– Авжеж, – недбало кинув Ява.

– I не написали. Теж iще! Чи, мабуть, адресу загубили? Так?

– Нi, не заiубили. Але… – Ява здвигнув плечима, i цей жест можна було зрозумiти: мовляв, чого б це я став писати дуже потрiбно… Валька зашарiлася. Переборюючи нiяковiсть, сказала:

– Ну ви, звичайно, не самi їх ловили, вам дорослi допомагали. Чи, навпаки,ви дорослим…

– До чого тут дорослi, – пхикнув Ява. – Ми самi…

Вiн блискавично зиркнув на мене i… прикусив губу. Та було вже пiзно.

Я зiтхнув, пiдняв руку i влiпив ному в лоба три дзвiнких добрячих шалабани – аж луна пiшла. Валька зоикнула. Братик Микола захихотiв. Хтось iще поблизу засмiявся. Ходулi зламалися, i Ява опинився на землi – отетерiлий червонии, як помiдор, з виряченими очима. Менi аж шкода його стало. Та хiба я винен? Вiн же сам домовлявся. Було б не стави ги таких умов…

Бачачи, що Ява не збирається давати менi здачi, Валька (добра душа!) накинулась на мене:

– Ти чого? Здурiв? Що це за жарти?

Круг нас почали збиратися дiти Ява забiгав очима, як загнане звiря, i видушив iз себе усмiшку, – жалюгiдну роблену усмiшку (так усмiхаються, сидячи на чужiй грушi, коли заскочить хазяїн). I сказав:

– Нiчого… Все гаразд… Тепер ми квити… – обернувся до гурту. – Ну, чого дивитесь? Кiна не буде.

Дiти, посмiюючись, почали розходитися – тим бiльше, продзвенiв дзвiнок, антракт закiнчувався.

– А що все таки сталося? Чого це ви? Ви що – посварились? – не могла заспокоїтися Валька.

– Зовсiм ми не посварились. Просто у нас угода е одна, – Явi не хотiлось пояснювати Ми вже зайшли в зал i пробиралися до своїх мiсць.

– А яка, яка угода? – не вгавала Валька (от уже ж та дiвчача цiкавiсть!)

– Та потiм, пiсля вистави.

– Ну, добре, то ви ж не тiкайте.

– Гаразд.

Роздiл VI

Будка. Вухо за вухо!

Вистава закiнчилася, i ми вийшли з театру. Ява зовсiм заспокоївся вiд шалабанiв i тенер, по-пiвнячому витягнувши шию (от-от кукурiкне!), зазирав через голови. То вiн виглядав Вальку з братиком Миколою.

– Може, пiдем? Нащо вона нам потрiбна? Тiльки стрекотатиме, як сорока, – сказав я похмуро. Настрiй у мене був паршивий – годинник муляв менi серце. I, здавалось, не було вже нiякої надiї на те, що вiн потрапить до свого хазяїна. Хоч виходь на вулицю i гукай. Та хiба догукаєшся! Хiба знайдеш людину (не знаючи нi прiзвища її, нi адреси) у мiстi, де пiвтора мiльйона жителiв, ще и пiвмiльйона приїжджих! Безвихiдь! Хоч криком кричи, хоч плач!

Але Ява зовсiм на iншiй хвилi, зовсiм не про те думає.

– Як це ми можемо пiти! Ти що! – говорить вiн – Ми ж обiцяли почекати. Виходить, знову на брехню мене штовхаєш! Дивiї, так i шалабанiв назаробляти можна.

«Ми обiцяли!» Як це в нього здорово виходить! Сам обiцяв, а каже «ми». Який колективiст! Нащо менi така радiсть! Я й рота не розтуляв…

Але висловити всього цього я не встигаю, бо з юрби якраз випурхнула Валька з братиком Миколою i пiдбiгла до нас.

– А я вас у фойе виглядала, думала, ви там чекаєте. Ну, ходiмо!

Ми йшли вулицею в парк до пам'ятника Ватутiну. Валька весь час говорила, але я не слухав. Менi було нецiкаво. Аж раптом я почув своє iм'я.

– Чого це Павлик якийсь кислий такий, сердитий? Вiн не хворий? Чи, може, в нього щось сталося?

«Сама ти хвора», – роздратовано подумав я. Що їй вiд мене треба? I не люблю, коли мене Павликом називають! Павлик-равлик!..

Ява пронизливо подивився на мене, i в очах його було:

«Ну, друже, брехати я не можу. Вибачай».

– Так, сталося, – зiтхнув вiн. – Неприємнiсть сталася…

I Ява раптом почав розповiдати все, як було: i про весь учорашнiй день, i про годинник, i про те, як ми сьогоднi ходили по театрах.

Спершу я хотiв перебити, втрутитися, не дати йому говорити, але потiм менi враз стало байдуже – хай розказує, що це вже може змiнити.

Слухаючи Явину розповiдь, Валька весь час ойкала i сплескувала руками:

– Ну ти диви!.. От же ж!. Оце-то да!