Слава ЗСУ!

– Ходiмо до Будки! – пiдхопилася з землi Валька.

Я безнадiйно зiтхнув i з гiрким спiвчуттям подивився на неї що вона каже, наївне дiвча! Ну, ми пiдемо, ну, ми скажемо. «Оддай!» – а вiн тiльки пхикне глузливо: «Нiчого знать не знаю!» Iди доведи, що вони взяли! Вона хоче, щоб мiй заклятий ворог, з яким я сьогоднi так бився i якого я, по совiстi, перемiг, був до мене добрим i чуйним! Наївнячка!

– Ходiм до Будки! – впевнено повторила Валька. – Якщо не хочете, я сама пiду!

– Чого ж сама… – буркнув Ява, пiдводячись, i блимнув на мене – Ходiм… чого там…

– А-а… – безнадiйно махнув я рукою, але теж пiдвiвся (ще чого доброго, подумають, що я боюся!).

Ми йшли по стежцi одне за одним: спереду Валька (вона найбiльше вiрила в успiх справи), потiм Ява (вiн старався вiрити – заради Вальки), а тодi вже я (що не вiрив зовсiм).

Ми йшли у вороже лiгво… Я вiдчував себе розвiдником, якого закинули у нiмецько-фашистський тил. Я не боявся, нi! Просто я не любив, щоб мене били по пицi…

– А де вiн зараз? Ти знаєш? – спитав Ява у Вальки.

– Або за сараями – там їхнiй штаб… Або на майданчику – у футбол грають… Або дома – я знаю, де вiн живе… – впевнено сказала Валька.

У штабi за сараями жодного «воїна» не було. На майданчику теж нiкого…

– Ходiмо до нього додому! Скажемо матерi, що ми в мiлiцiю заявимо i взагалi… За це i в колонiю одправити можна… – з запалом сказала Валька.

– Он вiн! – вигукнув раптом Ява.

З парадного флiгеля, де жила Валька, виходив Будка. Ми кинулися до нього. Вiн i не думав тiкати. Менi навiть здалося, що, коли вiн побачив нас, у нього радiсно спалахнули очi.

– Де годинник? – пiдскочивши до нього, вигукнула Валька.

– По-перше, де ваше «здрастуйте»? – з уїдливою посмiшечкою сказав Будка. – Якi ви нечемнi, невихованi. Невже вас мама не вчила, як треба поводитися?

– Ти нам баки не забивай! Де годинник? – виставивши вперед нижню щелепу, грiзно сказав Ява.

– Ой! Як страшно! Я почну заїкатися! Не треба мене лякать! – глузливо сказав Будка.

– Де годинник?! – люто повторив Ява.

– А про який годинник, вибачте, йдеться?! – невинно заклiпав очима Будка.

– Про той, що ви витягли в нього з кишенi! – вигукнула Валька, тицьнувши на мене пальцем.

– Позолочений? З чорним циферблатом? Марки «Салют»?

– Так! Так! Так! – вигукнув я радiсно.

– Не бачив, – зiтхнувши, скрушно похитав головою Будка.

– Ах ти ж гад! – крикнула Валька.

– Не кричiть на мене На мене навiть мама в дитинствi не кричала, бо я був дуже вразливий хлопчик…

«Так я i знав! Ну що ти йому зробиш!»

– Оддай годинник, бо – я загнувся, бо сам не знав, що робити.

– Ах, ви хочете, щоб вам принесли годинник на блюдечку з голубою кайомкою? А ключ од квартири вам не треба? Де грошi лежать…

Вiн, мабуть, прочитав недавно «Золоте теля» Iльфа i Петрова i удавав з себе Остапа Бендера.

– Ну нiчого! – просичала Валька – Не хочеш по-доброму, ми пiдемо до твоєї матерi… в мiлiцiю пiдемо… Всюди… Раз ти злодiй… крадеш… хай тебе в колонiю посадять… Ходiмо! – кивнула вона нам.

– Ах, яка ти бистра! Злодiй… мiлiцiя… колонiя… Ха! Доведи, що у вас хтось щось брав! Доведи!

– Доведу!

– Нiчого ти не доведеш… А якби ви не були такi «ушлi», я, може, вам i допомiг би… Бо я, здається, щось знаю…

– Що? Що? Що ти знаєш? – спитали ми, зупиняючись.

– По перше, я точно знаю, що я не брав годинника. Бо в мене руки… хе-хе! – були зайнятi… Скажеш, нi? – посмiхнувся вiн до мене.

– Ну? – сказав я, червонiючи (я згадав, як вiн товк мене головою об землю, – руки таки в нього були зайнятi!).

– Але я знаю, хт взяв… Один хлопець… Вiн не з наших… Випадково тодi був… Це, знаєте, чувак правильний… строк уже мав… у тюрязi сидiв… Так що…

– Ну? – нетерпляче спитав я, вiдчуваючи у грудях противний холодок (я не розумiв, що таке «чувак» i що таке «строк», але я зрозумiв, що справи кепськi, що, коли Будка не бреше, годинник попав у руки справжнього злодiя).

– Що ти нукаєш? Це такий чувак, що твiй годинничок передавав тобi привет! Але нашi хлопцi уважають карний кодекс… Сявок-щипачiв… ми самi не уважаєм… I оскiльки це сталося на нашiй територiї, ми вирiшили втрутитися… Але це справа не проста: чувак уже десь притирив твої бока (годинник тоiсь)… I треба серйозно поговорить… Коротше, я вас навiть шукав… i оце тiльки-по був у неї, – вiн кивнув на Вальку.

– Ну? (Що ж я ще мiг сказати!).

– Всi нашi сьогоднi будуть на стадiонi. Сьогоднi ж матч з «Торпедо»… Так-от, ми будемо чекати вас за пiвгодини до початку на розi Червоноармiйської – бiля музкомедiї… Два зайвих квитки для вас є. А зараз я поспiшаю… Чао! – i вiн побiг у пiдворiття.