Слава ЗСУ!

В одному селі жив великий дідич. Мав стільки полів, лісів, худоби і всілякого добра, що навіть цісар йому заздрив. А у того дідича служив бідний чоловік Максим. Слуга мав хатку з одним вікном. Вітер зірвав з покрівлі солому, і, коли йшов дощ, вода текла по стінах. У хатині жила й Максимова родина. Родина немаленька, а їсти було нічого. Настала весна. Треба щось посіяти, а в мішку ні зернини. Жінка сумує, плаче.

— Люди вже позасівали, а в нас іще й не орано. Роби щось, чоловіче, бо не доживем до другого року.

— Не журися,— відповів Максим,— я піду до дідича і попрошу, аби позичив нам хоч трохи насіння. Засіємо, і на другий рік у нас буде своє.

— Ну, йди, не чекай. Пішов Максим до дідича. Став перед порогом і каже:

— Так і так, світлий пане, не маю чим засіяти свій кавалок поля. Дайте мені хоч трохи насіння, аби мої діти не повмирали з голоду. Дідич витріщився на нього й закричав:

— Аби мати

— треба робити!

— Та я роблю у вас день і вночі!

— Ти, лайдаку, не кажи мені дурниць! Опустив Максим голову і пішов додому. Розповів жінці, що йому дідич відповів. Надворі сонечко гріє. Пташки з теплих країв прилетіли, всюди весело. А Максим сидить зі своєю жінкою на призьбі й сумує, бо діти ходять голодні та слабі, як мухи. Раптом до Максимової хатки прилетіли дві ластівки і почали ліпити під стріхою гніздечко. Максим уздрів їх і сказав:

— Бідні ластівочки, нащо ви ліпите гніздечко під такою дрантивою стріхою? Таж як піде дощ, то вам дітей затопить. Та ластівки не розуміли людської мови. А якщо й розуміли, то мовчали. Зліпили гніздечко, виклали пір\'ячком, знесли яєчок і висиділи зграйку маленьких пташенят. Коло хати Максима стало так весело» що душа раділа. Але одного разу звідкись явився страшний змій, який почав тягнутись до ластів\'ячого гніздечка. Діти заверещали:

— Тату, до наших ластів\'ят лізе якийсь змій! Максим вибіг надвір, схопив довбню, і почалася бійка не на життя, а на смерть. Гепав змія по хребті, поки його не переламав. Змій ледве відповз і сконав у темному яру. Трьох ластів\'ят страшний змій схопив, а четверте пташеня вдалося врятувати. Але і з ним сталася біда: йому під час бійки поранили ніжку. Максим забрав пташечку до хати, діти її дозирали, годували. Коли могла уже літати, випустили на волю, аби шукала своїх маму й тата. Минуло літо, і настала осінь. Ластівки полетіли у вирій. Усю землю завіяло снігом. Та минула і зима, пташки вернулися додому, до своїх гніздечок. У Максимовій хаті злидні так розсілися, що не дають дихати. Та ось одна ластівочка ударила крильцем у шибку. Максим вийшов надвір і спитав:

— Чого ти хочеш, дорога пташино? Ластівочка поклала йому на долоню якесь зеренце і прощебетала:

— Посій перед дверима. Через якусь хвилину прилетіла знову. Поклала на долоню друге зеренце:

— Посій перед вікном. Фуркнула й вернулася з третім зеренцем:

— Посій коло криниці. Максим красно подякував їй і зробив так, як вона сказала. Посіяв три зернини, почав чекати врожаю. Другого дня вранці діти повставали й повибігали на сонечко. Але скоро вернулися в хату, гейби перелякані.

— Тату, у нас коло хати щось таке дивне виросло, ой-йой-йой!

— Ви ще спите навстоячки?