Слава ЗСУ!

Коли настав час від\'їздити Ізольді з корнуельськими рицарями, мати її зібрала всяких трав, квітів та корінців, замішала їх у вині і зварила з того міцне питво. Як те питво, з усякими чарами та знахарським примовленням варене, було готове, вона злила його в глечик і тихенько сказала Бранжієні:

- Доню моя, ти маєш їхати з Ізольдою до Корнуельсу,- а ти її любиш вірною любов\'ю. Візьми ж оцей глечик вина і добре затям мої слова. Сховай його так, щоб нічиє око не бачило і щоб нічиї уста до нього не зближались. Та як прийде шлюбна ніч і настане така хвилина, коли молодят лишають самих,- ти наллєш тоді в кубок цього вина і даси його королю Маркові та Ізольді, щоб вони випили його разом. Гляди ж, доню, тільки їм можна пити цей трунок, бо таку він має силу, що коли випити його вдвох разом, то ті двоє любитимуться всім серцем і всією душею в житті і в смерті!

Бранжієна пообіцяла королеві, що вволить її волю.

Корабель, краючи глибокі води, ніс у далечінь Ізольду, Та що більше віддалялася вона від Ірландії, то смутніше робилось їй на душі.

Сидячи під наметом, де заперлися вони з Бранжієною, своєю служницею, вона згадувала свою отчизну і гірко плакала. Куди завезуть її ці чужинці? До кого? Навіщо? Коли Трістан приходив до неї і хотів заспокоїти її ласкавими словами, вона гнівалась, не хотіла його слухати, і люттю [43] сповнене було її серце. Це ж він - убивця Моргольта, він, що взяв її підступом та хитрощами од матері з рідного краю! І не для себе береже він її тепер - мов вона того не гідна,- а везе морем як здобич до ворожої землі! «Нещасна я,- казала вона собі.- Хай будуть прокляті води, що несуть мене! Краще б умерти на тій землі, де я вродилась, ніж жити там».

Одного дня вітер ущух і спорожнілі паруси обвисли на щоглах. Трістан звелів причалити до якогось острівця, і там, стомлені з морської подорожі, вийшли на берег корнуельські рицарі та моряки. Тільки Ізольда та ще мала служниця з нею лишилися на кораблі. Трістан підійшов до королівни і заговорив з нею, намагаючися заспокоїти її серце. Сонце пекло, їх мучила спрага - і вони сказали дати собі напитись. Шукаючи якого-небудь питва, натрапила дівчина на той глечик, що доручила Бранжієні Ізольдина мати.

- Я найшла вино! - скрикнула вона.

Та не вино то було, ні: то була пристрасть, то було палке щастя, то було безмежне страждання і смерть. Дитина сповнила келих і піднесла своїй пані. А та надпила поволі і решту подала Трістанові. Трістан допив. У цю хвилину ввійшла Бранжієна й побачила, як вони мовчки дивляться одне на одного, ніби обезумілі й причаровані. Тут примітила вона глечик між ними, сливе зовсім усе порожній, і келих. Схопивши те начиння, вона побігла до корми, кинула його в воду і затужила:

- Горе мені, горе! Хай буде проклятий той день, коли я вродилася, і той день, коли я ступила на цей корабель! [44]

Ізольдо, подруго мила, і ви, Трістане,- це ж ви сьогодні випили свою смерть!

Тим часом судно прямувало далі до Тінтажеля. Трістанові здавалось, що живий терновий кущ з гострими колючками і квітками запахущими пустив коріння в крові його серця і міцними прив\'язав нитками до тіла прекрасної Ізольди його тіло, його мислі, його всі бажання. Він думав:

«Андре, Деноален, Генелон і Гондоїн, лукаві люди, що обвинувачували мене, ніби я заздрю й важу на Маркову землю! О! я ще гірший, ніж ви казали. Я зазіхаю не на його країну! Дорогий дядьку, ти любив мене сиротою, ще й не знавши, що я - кров твоєї сестри Бланшфлер, ти ніжно оплакував мене, своїми руками несучи на човен без весел і вітрил... Чому не прогнав ти відразу заблуканого хлопчика, що прийшов, щоб зрадити тебе? О, що спало мені на думку? Ізольда твоя дружина, а я твій васал. Ізольда твоя дружина, а я твій син. Ізольда твоя дружина і не може мене кохати». Ізольда кохала його. Вона хотіла, проте, його ненавидіти: хіба ж не жорстоко він її зневажив? Вона хотіла його ненавидіти - і не могла, бо серце її горіло ніжністю, болючішою за ненависть.