Слава ЗСУ!

- Королю, я вертаюсь до Лідана - і більше вже я вам не слуга. [78]

Ізольда сумно усміхнулась йому. Він сів на свого ратного коня і поїхав скорбний, похмурий, з опущеним чолом. Ізольда стоїть перед огнем. Юрба круг неї кричить, проклинає короля, проклинає злих баронів.

Сльози котяться по королевиному обличчю. Вона одягнена у вузьку сіру одежу, з тонкою на ній золотою смужкою; золота нитка заплетена в її косах, що спадають нижче колін. Тільки лиху, невірну людину не взяв би за серце жаль, бачивши ту вроду невимовну. Боже, як міцно зв\'язали їй руки!

На той саме час сто гидких, струпом укритих прокажених пришкутильгали на своїх милицях, з шумливими торохкав-ками в руках, до місця кари; їхні налиті кров\'ю очі, милуючись, дивилися з-під напухлих повік на видовище. Івен, найбридкіший з-поміж хворих, крикнув до короля верескливим голосом:

- Королю, ти хочеш укинути в огонь свою жінку; це добра покара, але надто коротка. Це полум\'я її скоро спалить, а вітер скоро рознесе її попіл. І коли огонь потухне, стражданням її настане край. Коли хочеш, я тобі пораджу гіршу кару, таку, що вона житиме, але в ненастаннім безчесті та в нарузі, і щодня, щогодини проситиме собі смерті. Хочеш цього, королю? Король одказав:

- Так, життя для неї у вічному безчесті й нарузі гірше, як смерть. Хто навчить мене таких тортур, того я над усіх полюблю.

- Королю, я коротко скажу тобі свою думку. Глянь, ось у мене сто товаришів. віддай нам Ізольду, хай вона належить [79] нам усім. Хвороба розпалює наші бажання. Оддай її своїм прокаженим. Жодна жінка не кінчала гірше свого життя. Глянь, як лахміття поприкипало до наших виразок, що сльозять і гнояться. І коли та, що при тобі втішалася дорогими шатами, підбитими кольоровим футром, пишними оздобами, мармуровими світлицями, добрими винами, шанобою, веселощами та розкішними розривками,- коли вона побачить двір твоїх прокажених, коли їй доведеться ввійти в наші низькі халупи, лягти в одну постіль з нами,- тоді Ізольда Прекрасна, Ізольда Білява збагне свій гріх і пошкодує за цим славним терновим огнем. Король вислухав його, устав і довго стояв нерухомо. Потім він підійшов до королеви і вхопив її за руку. Вона заволала:

- На бога, королю, спаліть мене швидше, спаліть мене! Але король віддав її калікам. Івен узяв її, і сто прокажених її тісно оточили.

Чувши їхній крик і вереск, всі серця сповняються жалощами, але Івен радіє; Ізольда йде, Івен веде її. Гидке стовписько вийшло за місто.

Їм припало йти тою дорогою, де був Трістан у засідці. Горвеналь скрикнув:

- Сину, що ти вчиниш тепер? Он твоя кохана. Трістан виїхав з гущавини.

- Івене, буде тобі її вести, облиш її, коли хочеш жити. Але Івен скинув свого плаща.

- Вперед, товариші! За милиці! За костури! Покажімо свою одвагу. [80]

Славно було глянути, як прокажені поскидали свої плащі, як вишикувались вони до бою, кульгаючи на хворих ногах, як вони з криком та з риком, з гидким сопінням розмахували своїми палицями; той погрожує, той гарчить, як пес. Та гидко було Трістанові вбивати їх. Розказують оповідачі, що Трістан убив Івена; не личить так говорити. Ні, він був надто шляхетний рицар, щоб бити такий набрід. Але Горвеналь, виламавши міцну дубову гілляку, вдарив нею Івена в лоб; чорна кров бризнула і залила його аж до потворних ніг.