Слава ЗСУ!

— Вибач, Сью. То я так до тебе залицяюся.

Сюзанна прослизнула у двері й вискочила з блоку № 3. Ідучи вздовж скляної стіни, вона фізично відчувала, як Ґейл свердлить її поглядом.

З неохотою пішла вона до туалету. Перед зустріччю зі Стрет-мором їй доведеться зробити обхідний маневр, щоб Ґейл нічого не запідозрив.

РОЗДІЛ 43

Жвавий чоловік сорока п’яти років Чед Брінкергоф був добре напрасований, добре вдягнений та добре поінформований. На його легкому літньому костюмі, як і на його засмаглій шкірі, не було ані зморшки, ані натяку на зношеність. Його волосся було густе, піщано-біляве і, що найважливіше — натуральне. Очі мали яскраво-блакитний відтінок — злегка підкреслений таким чарівним винаходом, як контактні лінзи.

Він окинув поглядом обшитий деревом кабінет і подумки відзначив, що досяг в АНБ піку своєї кар’єри, буквально злетівши на верхній щабель ієрархії: він сидів на дев’ятому поверсі — у так званому Махогані Роу, тобто там, де начальницькі кабінети були оздоблені червоним деревом.

У кабінеті 9А197. То був директорський офіс.

Цього суботнього вечора в Махогані Роу було тихо, як на кладовищі, усі працівники давно порозходилися насолоджуватися розвагами, які можуть дозволити собі впливові люди. Хоча Брінкергоф і мріяв завжди про якусь «справжню» посаду в цьому агентстві, вийшло так, що він опинився на місці «особистого помічника», яке офіційно вважалося глухим кутом і пасткою в політичних щурячих перегонах. І той факт, що він працював пліч-о-пліч з єдиним найвпливовішим чоловіком в американських розвідувальних колах, мало втішав Брінкергофа. Він був випускником Ендовера та Вільямса, і ось тобі маєш: сорок п’ять років, без реальної влади й реального впливу. Він тільки й робив, що цілими днями влаштовував чийсь робочий розклад.

Утім, статус особистого помічника директора давав декотрі переваги — Брінкергоф мав власний розкішний кабінет, вільний доступ до всіх відділів АНБ та певну владну ауру, забезпечувану оточенням, у якому він обертався. Брінкергоф виконував доручення представників найвищих ешелонів влади. У душі Брінкергоф знав, що йому від народження судилося бути особистим помічником: достатньо розумним, щоб робити нотатки, достатньо симпатичним, щоб проводити

прес-конференції, і достатньо лінивим, щоб втішатися з того її не прагнути більшого.

Густий і мелодійний бій його камінного годинника позначив кінець іще одного дня безрадісного існування Чеда Брінкерго-фа. «От зараза! — подумав він. — Субота, та ще й п’ята година иечора. Що я, у біса, тут роблю, скажіть на милість?»

— Чеде? — на порозі його кабінету з’явилася жінка.

Брінкергоф підняв погляд. То була Мідж Мілкен — директорський аналітик внутрішньої безпеки — шістдесятилітня, дещо пухкенька і, на превеликий подив Брінкергофа, досить приваблива жінка. Відчайдушна кокетка, що тричі була одружена, Мідж пересувалася шестикімнатним офісом директора Фонтейна зі стильною авторитетністю. Вона була кмітлива, мала неабияку інтуїцію, працювала безбожно довго і, як подейкували, знала про внутрішні секрети АНБ більше, аніж сам І осподь Бог.

«Чорт забирай, — подумав Брінкергоф, змірюючи поглядом і юстать у кашміровому платті. — Або я старію, або вона молодіє».

— Щотижневі звіти, — усміхнулася Мідж, змахнувши, як ніялом, стосом паперів. — Маєш перевірити дані.

Брінкергоф окинув повільним поглядом її фігуру.

— Мені й звідси видно, що дані пречудові.

— Та годі тобі, Чеде, — грайливо розсміялася жінка. — Я ж тобі в матері годжуся.

«А от про це — не треба»,— подумав Брінкергоф.

Мідж наблизилася до його стола.

— Мені вже треба йти, але директор хоче, щоб цю інформацію впорядкували до його повернення з Південної Америки. Тобто вона має бути готовою рано вранці в понеділок. — І вона поклала перед ним на стіл роздруківки.

— А я, по-твоєму, хто —- бухгалтер, еге ж?

— Та ні, любий, ти — виконувач обов’язків директора. Гадаю, ти це знаєш.

— А я що — байдики б’ю?

Мідж ласкаво скуйовдила йому чуприну.

— Ти ж хотів більше відповідальної роботи. От і маєш її.

Він кинув на неї сумний погляд.

— Мідж... я не маю часу на особисте життя.

Вона постукала пальцем по паперах.

— Оце і є твоє особисте життя, Чеде Брінкергоф. — А потім поблажливо поглянула на нього і сказала, пом’якшивши тон: — Може, тобі щось принести, поки я не пішла?

Він благально поглянув на неї й потер затерплу шию.

— У мене плечі болять.

Мідж не купилася на цю хитрість.