Слава ЗСУ!

— Мідж! Негайно повернися!

РОЗДІЛ 44

Філ Картукян стояв у лабораторії системної безпеки й мало не лускався від гніву. Слова Стретмора й досі відлунювали в нього в голові: «Покиньте приміщення! Негайно!» Він із досадою копнув ногою кошик для сміття і вголос вилаявся в безлюдній лабораторії.

«Діагностична програма, трясця їхній матері! Відколи це заступник директора має право обходити фільтри “Ла-бетів”?!»

Інженерам-системникам добре платили за те, щоб вони захищали комп’ютерні системи АНБ, і Картукян запам’ятав, що існує лише дві вимоги: бути неймовірно винахідливим і виснажливо прискіпливим.

«От чорт! — вилаявся він. — Хіба ж це параноя?! Довбаний оперативний монітор показує вісімнадцять годин!»

То був вірус, Картукян це нутром відчував. У нього майже не лишалося сумнівів стосовно того, що насправді відбувалося: Стретмор помилився, обійшовши фільтри, а тепер намагався прикрити свою сраку якоюсь недолугою історією про діагностичний тест.

Картукян і близько не був би таким настирливим, якби йшлося лише про «Транскод». Але річ була не тільки в суперкомп’ютері. Хоча шифрувальники й вірили, що фільтри «Ла-бетів» були створені з єдиною метою: для захисту їхнього комп’ютерного шедевру, інженери-системники знали правду. Ці фільтри служили вищому божеству: головному банку даних АНБ.

Історія створення цього банку завжди зачаровувала Кар-тукяна. Попри зусилля міністерства оборони зберегти Інтер-нет виключно для себе наприкінці 1970-х, всесвітня павутина виявилася надто корисним інструментом, щоб не привернути уваги цивільного сектора. Зрештою, університети намацали правильний напрям досліджень. І невдовзі з’явилися перші комерційні сервери. Шлюзи розчинилися, і в них потік широкий загал. На початок 1990-х Інтернет, що був колись заповідною територією міністерства оборони, перетворився на захаращене звалище цивільних імейл-повідомлень та веб-порнографії.

Після низки майже не помічених широкою публікою, проте непоправно руйнівних проникнень у комп’ютерні системи розвідувального управління BMC стало зрозуміло, що державні секрети, які зберігалися на підключених до Інтернету комп’ютерах, стали надзвичайно вразливими. Тим паче, що Ін-тернет зростав і розвивався бурхливими темпами. Тож за наполяганням міністерства оборони президент Сполучених Штатів видав секретну постанову з метою започаткування спеціального фонду для фінансування нової, повністю захищеної мережі, що мала прийти на зміну заплямованому Інтернету й функціонувати як сполучна ланка між розвідувальними службами Сполучених Штатів. Для перепинення подальших комп’ютерних крадіжок державних секретів усі важливі дані перемістили до одного, надзвичайно добре захищеного місця: до новоствореного банку інформації АНБ, який був чимось на кшталт Форт-Нокса для розвідувальної інформації Сполучених Штатів.

Буквально мільйони екземплярів найсекретніших фотографій, магнітофонних плівок, документів та відеоматеріалів були цифровані й уміщені до блоків пам’яті, а оригінали документів знищили. Цей інформаційний банк захищала система з потрійним дублюванням силових реле та багаторівневою цифровою підтримкою. Більше того, цей банк розмістили на глибині двісті чотирнадцять футів, щоб захистити його від магнітних полів та можливих вибухів. Діяльність у пункті управління позначалася грифом «Абсолютно секретно з кодовим словом “Umbra”». То був найвищий у країні рівень секретності.

Ще ніколи секрети Сполучених Штатів не були захищені так надійно. Цей незламний банк інформації містив тепер проекти новітніх озброєнь; списки свідків, що підлягали захисту, псевдооперативників, детальний аналіз таємних операцій та пропозиції щодо їх проведення. І цей перелік був нескінченним. Більше ніхто не спроможеться проникнути до розвідувальної інформації та завдати шкоди інтересам Сполучених Штатів.

Звісно, чиновники в АНБ розуміли, що ця інформація має цінність тільки тоді, коли нею користуються й коли до неї є доступ. Справжня мета створення банку інформації полягала не стільки в тому, щоб приховати секретну інформацію від вуличних зівак, скільки в тому, щоб зробити її доступною для «правильних» людей. Уся інформація мала рейтинг безпеки і, залежно від рівня секретності, була доступною для державних чиновників у кожному конкретному випадку. Наприклад, із банком інформації міг зв’язатися командир підводного човна й запросити в АНБ найновіші супутникові фото портів Росії, але він не мав стосунку до планів антинаркотичних операцій у Південній Америці. Аналітики ЦРУ мали змогу отримати досьє відомих убивць, але не могли запитувати коди запуску МБР із ядерними боєголовками — то була парафія виключно президента США.