Слава ЗСУ!

— Ні, продюсери хочуть, щоб ти так думала. Точно як минулого року я думав, що в мутанта були очі Глорії, пам’ятаєш? Але то були не її очі. І сьогодні то був не голос Прим. А якщо і її, то його, либонь, узяли з інтерв’ю абощо й обробили. Щоб він звучав, як їм треба, — наполягав Піта.

— Ні, її катували, — відповіла я. — Напевне, вона вже мертва.

— Катніс, Прим жива. Як її могли вбити? Нас залишилося всього восьмеро. А це означає... — почав був Піта.

— Що ще семеро помруть, — сказала я безнадійно.

— Ні, я маю на увазі не арену. Що буває, коли на Іграх залишаються останні вісім трибутів?

Він підняв моє підборіддя і змусив подивитися на нього. Тримати зоровий контакт.

— Що відбувається? Га? З фінальною вісімкою?

Я усвідомлювала, що Піта намагається мені допомогти, тож примусила себе думати.

— З фінальною вісімкою? — перепитала я. — У родини та друзів трибутів беруть інтерв’ю.

— Правильно, — підтвердив Піта. — Беруть інтерв’ю в родини та друзів. А як його зможуть узяти, якщо всі будуть мертві?

— Не зможуть? — невпевнено мовила я.

— Ні, не зможуть. Ось тобі свідчення, що Прим жива. Вона — перша, в кого братимуть інтерв’ю, хіба ні? — запитав він.

Я хотіла вірити Піті. Дуже хотіла. Але... ці голоси...

— Спочатку Прим. Потім твоя мати. Потім твій кузен Гейл. Далі Мадж, — провадив він. — Це був трюк, Катніс. Жахливий трюк. Але від нього постраждати могли лише ми. Це ж ми на Іграх? Ми — мішень. Не вони.

— Ти справді так гадаєш? — запитала я.

— Справді, — відповів Піта.

Я здригнулась, подумавши про Пітину здатність примусити будь-кого повірити в будь-що. Щоб переконатись, я поглянула на Фінея — той уважно дивився на Піту.

— Ти віриш у це, Фінею? — запитала я.

— Схоже на правду. Я не знаю, в що мені вірити, — промовив він. — Біпере, невже це можливо? Отак узяти і скопіювати чийсь голос, а потім?..

— О так. Це навіть не дуже складно, Фінею. У нас діти вивчають цю технологію ще в школі, — сказав Біпер.

— Без сумніву, Піта має рацію. Вся країна обожнює меншу сестру Катніс. Якби її вбили, то підняли би повстання власноруч, — промовила Джоанна категорично. — А ніхто цього не хоче, правда?

Вона відкинула голову і загукала:

— Вся країна у вогні повстання! Такого точно нікому не треба!

В мене від приголомшення одвисла щелепа. Ніхто ніколи не зважувався на таке на Іграх. Безперечно, цього не пустять в ефір, виріжуть, змонтують по-новому. Але я чула те, що вона сказала, і ніколи більше не подумаю про неї, як думала раніше. Вона не отримає винагороди за цю добру справу, проте вона відчайдушна. Чи божевільна. Тим часом Джоанна підняла кілька мушель і рушила до джунглів.

— Я таки збираюся попити, — промовила вона.

Я не втрималась і схопила її руку.

— Не ходи туди. Там птахи...

Я згадала, що сойкотуни, мабуть, уже полетіли, але я й досі не хотіла, щоб хтось туди йшов. Навіть Джоанна.

— Мені не зможуть завдати болю. Я не така, як усі. На світі не зосталося нікого з тих, кого я любила, — промовила Джоанна і нетерпляче вивільнила руку. Коли вона принесла мені мушлю з водою, я мовчки взяла її, лише вдячно кивнувши, бо знала, що жаль у моєму голосі тільки розлютить її.

Поки Джоанна цідила воду та збирала мої стріли, а Фіней їй допомагав, Біпер бавився з дротом. Мені потрібно було привести себе до ладу, але я досі лежала в Пітиних обіймах — зовсім розклеїлася.

— Ким це вони катували Фінея? — запитав він.

— Якоюсь жінкою на ім’я Енні, — відповіла я.

— Напевно, Енні Креста, — припустив Піта.

— Хто-хто? — перепитала я.

— Енні Креста. Дівчина, замість якої зголосилася Магс. Енні перемогла на Іграх років п’ять тому, — пояснив Піта.

Отже, це було наступного літа по смерті мого батька, коли мені довелося годувати родину — тоді все моє життя було підпорядковане боротьбі з голодом.

— Я майже не пам’ятаю тих Ігор, — сказала я. — То був рік землетрусу?

— Ага. Енні збожеволіла, коли її партнеру по округу відтяли голову. Просто втекла і сховалася. Але землетрус проламав дамбу, і більшість арени затопило. Вона виграла, бо вміла плавати ліпше за всіх, — розповів Піта.

— Вона одужала? — запитала я. — Маю на увазі її душевний стан.

— Не знаю. Не пригадую, щоб я бачив її на наступних Іграх. Але цього року під час Жнив вона мала вигляд не зовсім здорової, — сказав Піта.

«То ось кого кохає Фіней, — подумала я. — Не тих знаменитих коханців із Капітолія. А бідолашну божевільну дівчину зі свого округа».

Гучні гарматні постріли привели нас на узбережжя. В зоні, яку ми визначили як зону з шостої до сьомої години, з’явився вертоліт. Металева лапа опускалася разів зо п’ять, виловлюючи шматки роздертого тіла. Неможливо було визначити, хто то. Хай що трапилось о шостій, знати цього я не хочу.