Слава ЗСУ!

Мабуть, ніщо в світі не могло б у цей момент вразити мене більше за побачені обличчя. Тим паче після того, що я сьогодні чула... то була ідеальна зброя проти мене.

— Катніс, ти потрібна своїй родині, — сказав Піта.

Моя родина. Мама. Сестра. Мій удаваний кузен Гейл.

Пітин натяк ясний як день. Гейл — член моєї родини, і одного дня, якщо я виживу, стане ним офіційно. Я вийду за нього заміж. Піта водночас дарував мені і власне життя, і Гейла. Щоб мені не довелося між ними розриватися. Віддавав мені все. Ось який подарунок Піта мені приготував.

Я чекала, що він заговорить про дитину, гратиме на камеру, але він про це навіть не згадав. І я збагнула: те, що він сказав, поза Іграми. Він і справді щиро в це вірить.

— За великим рахунком, я нікому не потрібен, — промовив Піта, але в голосі його не відчувалося жалю до себе.

Це правда, він не потрібен своїй родині. Вони, звісно, тужитимуть за ним, як і жменька друзів. Але недовго. Навіть Геймітчу горілка допоможе швидко про нього забути. І знагла я усвідомила, що єдиною людиною, яка ніколи не оговтається, якщо Піта помре, буду я.

— Мені потрібен, — сказала я. — Ти потрібен мені.

Піта був засмучений; він глибоко вдихнув, приготувавшись сперечатися зі мною, і це погано, дуже погано, адже зараз він заговорить про Прим, про маму, і в мене в голові знову все переплутається. Отож щоб він не заговорив, я зупинила його поцілунком.

І я вдруге це відчула. Те, що відчувала лише раз у житті. Минулого року в печері, коли я намагалася переконати Геймітча прислати нам їжу. І під час Ігор, і потому я цілувала Піту тисячу разів. Але тільки від одного поцілунку у грудях щось ворухнулось. І мені захотілося ще. Але тоді рана в мене на голові знову закривавилася, і Піта змусив мене прилягти.

Цього разу нам нічого не заважало. Після кількох марних спроб урвати поцілунок і щось сказати Піта нарешті здався. У грудях у мене розливалося тепло, воно ширилося по всьому тілі, від пальців ніг до кінчиків волосся. Але поцілунки не вгамовували моєї спраги, вони мали зовсім протилежний ефект: хотілося більшого. Я думала, що знаю про голод усе, але це був зовсім інший голод.

До реальності нас повернув перший гуркіт грому — опівночі блискавка влучила просто в дерево. Фіней також прокинувся. Він голосно скрикнув і сів. Зануривши пальці в пісок, він намагався знайти опору, пересвідчитися, що кошмар, який йому наснився, був лише сном.

— Я більше не можу спати, — промовив він. — Хтось із вас хай відпочине.

Тільки промовивши це, він поглянув на наші обличчя й зауважив, що ми сидимо обійнявшись.

— Ліпше обоє ідіть поспіть. Я можу і сам повартувати.

Однак Піта йому не дозволив.

— Це занадто небезпечно, — сказав він. — Я не стомився. А ти, Катніс, лягай подрімай.

Я не сперечалася, бо мені й справді потрібно поспати, якщо я таки збираюся зберегти Піті життя. Я дозволила йому відвести мене в табір, де спали наші союзники. Він одягнув мені на шию ланцюжок із медальйоном і поклав руку на живіт, де мала би бути наша дитина.

— Ти станеш чудовою мамою, я знаю, — сказав Піта. Поцілував мене і повернувся до Фінея.

Згадка про дитину — то знак: коротка перерва закінчилася, Ігри тривають. І Піта усвідомлює, що глядачі здивовані, чому він не використав найпереконливіший аргумент у своєму арсеналі. Отож слід задобрити спонсорів.

Та коли я простяглася на піску, то подумала: може, то був знак чогось більшого? Наприклад, нагадування про те, що одного дня я могла б народити дітей від Гейла. Якщо так, то він помиляється. По-перше, народжувати дітей я взагалі ніколи не збиралася. А по-друге, якщо з когось із нас і буде гарний батько, то це, безперечно, з Піти.

Засинаючи, я спробувала уявити світ майбутнього — без Ігор, без Капітолія. Чудове місце, схоже на те, про яке я співала колискову Руті, коли вона помирала. Місце, де Пітині діти були б у безпеці.

РОЗДІЛ 7

Коли я прокинулась, на мить мене огорнуло неперевершене відчуття щастя, котре якось було пов’язане з Пітою. Щастя, звісно, це цілковита дурниця, коли навколо таке коїться. За день я вже буду мертва. Найліпший варіант розвитку подій — якщо мені вдасться усунути з поля бою геть усіх, включно зі мною самою, і тим самим забезпечити Піті корону переможця Червоної чверті. Та все одно — відчуття було таке незвичне й солодке, що я чіплялася за нього ще кілька хвилин. Поки колючий пісок, палюче сонце і свербіж на шкірі не повернули мене до реальності.

Всі вже прокинулися — спостерігали, як на берег спускається парашут. То була чергова доставка хліба. Такого самого, як ми отримали напередодні. Двадцять чотири булочки з Округу 3. Тепер у нас було їх тридцять три штуки. Кожен узяв по п’ять, вісім залишилось у запасі. Вголос цього ніхто не промовив, але вісім чудово розділиться на чотири, якщо хтось із нас загине. За білого дня жарт про те, що решту з’їдять ті, хто виживе, уже був несмішний.