Слава ЗСУ!

В цю мить у кімнату влетіла Еффі Тринькіт у помаранчевій, як гарбуз, перуці, щоб нагадати усім:

— Не вибивайтеся з графіку!

Вона розцілувала мене в обидві щоки і махнула рукою команді операторів, потім звеліла мені приготуватися. Тільки завдяки Еффі ми в Капітолії всюди встигали вчасно, тож я спробувала їй догодити. Застрибала кімнатою, як лялька в ляльковому театрі, підхоплюючи різне вбрання і бурмотячи безглузді фрази на кшталт: «Ну хіба не диво?» Звукооператори записали, як я натхненним голосом читаю текст із карток, — озвучку робитимуть пізніше, — а потім нас вигнали з кімнати, щоб вони могли спокійно познімати мої (себто Циннині) ескізи.

Заради такої події Прим повернулася зі школи раніше. Зараз вона на кухні давала інтерв’ю іншій знімальній групі. Вона була дуже милою в своїй небесно-блакитній сукні, яка личила до її очей, а її русяве волосся було ззаду перев’язане стрічкою. Взута у білосніжні чобітки, вона трохи нахилилась уперед, ніби збиралася битись, як...

БАМ! Мене мов у груди вдарили. Ніхто мене, певна річ, не бив, але біль був такий реальний, що я аж хитнулась і на крок відступила. Я примружила очі — й перед моїм внутрішнім зором постала не Прим, а Рута, дванадцятирічна дівчинка з Округу 11, яка була моєю союзницею на арені. Рута, яка вміла літати, мов пташка, з дерева на дерево, хапаючись за найтонші гілочки. Рута, яку я не врятувала. Рута, якій я дозволила загинути. В мене перед очима постав спогад: вона лежить на землі, а з її живота і досі стирчить спис...

Кого ще я не зможу врятувати від помсти Капітолія? Хто ще загине, якщо я не задовольню президента Снігоу?

Я відчула, що Цинна намагається вдягнути на мене пальто, і розкинула руки. Воно було хутряне і зсередини, і ззовні та м’яко облягало тіло. Такого хутра я зроду не бачила.

— Горностай, — пояснив мені Цинна, коли я погладила білий рукав.

Шкіряні рукавички. Яскраво-червоний шарф. На вуха — теж хутро.

— Тепер хутряні навушники знову будуть у моді.

«Ненавиджу навушники», — подумала я. В них погано чути, а відтоді як на арені я оглухла на одне вухо, то незлюбила їх іще дужче. Після перемоги Капітолій вилікував мені вухо, але я й досі час від часу перевіряю слух.

До мене підбігла мати, вона щось стискала в руках.

— Це на щастя, — промовила вона.

То була брошка, яку дала мені Мадж перед Іграми. У золотому кружечку летить переспівниця. Я намагалась віддати її Руті. Але вона не взяла. Сказала, що саме завдяки цій брошці вона і довірилась мені. Цинна прикріпив брошку на вузол мого шалика.

Поряд вигулькнула Еффі Тринькіт і заплескала в долоні:

— Прошу уваги! Зараз ми знімаємо першу сцену надворі: переможці зустрічаються і вітають одне одного перед початком своєї чудової подорожі. Отже, Катніс, хочу бачити широку усмішку — ти ж у захваті, правда? — промовила вона і — я не перебільшую — виштовхала мене за двері.

Секунду я нічого не бачила — такий лапатий падав сніг. Потім я розгледіла Піту, що спускався зі свого ґанку. В голові знову пролунала настанова президента Снігоу: «Переконай мене». І я знала, що мушу це зробити.

Моє обличчя розпливлося в усмішці, і я попрямувала назустріч Піті. А потім, мов більше не могла чекати, побігла до нього. Піта підхопив мене і закрутив, посковзнувся — він і досі не звик до своєї штучної ноги, — і ми впали на сніг: спочатку він, а я на нього, і вперше за багато місяців поцілувалися. Той поцілунок був повний хутра, і сніжинок, і губної помади, але попри це, в ньому була впевненість, як і в усьому, що робив Піта. І я усвідомила, що не сама. Хай якого болю я йому завдала, він ніколи не покине мене напризволяще перед камерами. Він не образиться на мене за цей нерішучий поцілунок. Він піклуватиметься про мене. Так само, як і на арені... На думку про це я мало не розплакалась. Але натомість я допомогла Піті звестися на ноги, взяла його попід руку і весело потягла за собою.

Решта дня злилася в одну суцільну пляму: не пам’ятаю, як ми дістались вокзалу, як прощалися з рідними, як від’їхав потяг, як наша стара команда — ми з Пітою, Еффі та Геймітч, Цинна та Порція (стиліст Піти) — з’їли неймовірно смачну вечерю... Аж ось я в піжамі й широчезному халаті сиджу в своєму плюшевому купе і чекаю, доки всі поснуть. Певна, що Геймітч не лягатиме ще довго. Не любить він спати, коли надворі темно.

Тільки-но мені здалося, що нарешті в потязі запанувала тиша, я вдягла капці й навшпиньках пішла до його купе. Мені довелось постукати кілька разів, перш ніж Геймітч відчинив двері. Він був насуплений, ніби напевне знав, що я прийшла не з гарними новинами.