Слава ЗСУ!

— То що трапилося? — спитав Піта.

Я не могла з ним поділитися, тому неуважливо зірвала травинку.

— Гаразд, почнімо з чогось простішого. Дивина: я знаю, що ти ризикувала своїм життям, аби мене врятувати... але не знаю, який твій улюблений колір, — мовив він.

Я не могла стримати усмішки.

— Зелений. А твій?

— Помаранчевий, — відповів він.

— Помаранчевий? Як волосся Еффі? — перепитала я.

— Ні, більш приглушений, — сказав він, — як захід сонця.

Захід сонця. Я негайно уявила собі картинку: диск призахідного сонця, небо де-не-де забарвлене м’якими відтінками жовтогарячого кольору. Гарно. Я згадала печиво з тигровою лілією... й оскільки Піта знову розмовляє зі мною, мало не вибовкала йому все про президента Снігоу. Знаю, Геймітч би цього не схвалив. Краще вестиму світські розмови.

— Знаєш, усі навколо тільки і розводяться про твої малюнки. Я почуваюсь якось ніяково від того, що навіть їх не бачила, — промовила я.

— Та в мене все купе ними завалене, — Піта підвівся і простягнув мені руку. — Ходімо покажу.

Приємно знову відчувати, як наші пальці сплітаються — не напоказ, а як у справжніх друзів. Ми йшли назад до потяга рука в руці. В дверях я згадала:

— Спочатку я повинна вибачитись перед Еффі.

— Так, і не бійся перестаратися, — сказав мені Піта.

Отож коли ми повернулись у вагон-ресторан (усі ще обідали), я вибачилась перед Еффі — як на мене, дуже вичерпно, але як на неї, заледве компенсувавши свою нечемність. Слід зауважити, що мої вибачення вона прийняла дуже милостиво. Сказала, що розуміє, як мені зараз нелегко. А її нотація про те, що бодай хтось має перейматися дотриманням розкладу, тривала тільки хвилин п’ять. Справді, я легко відбулась.

Коли Еффі нарешті скінчила промову, Піта забрав мене в своє купе, щоб показати малюнки. Не знаю, чого саме я очікувала. Мабуть, знову квітів, як на печиві, тільки збільшених. Але побачила я геть інше. Піта малював Ігри.

З деяких малюнків важко було щось зрозуміти, якщо ви не бачили цього на власні очі на арені. Вода крапає крізь тріщини в нашій печері. Висохлий ставок. Руки, власні Пітині, руки, копають корінці. Були й малюнки, зрозумілі всім. Золотий Ріг достатку. Клівія впорядковує ножі в потаємних кишенях куртки. Білявий зеленоокий мутант, у якому легко було впізнати Глорію, гарчить і пробивається до нас. І я. Всюди я. Ховаюся високо на дереві. Перу сорочку в річці. Лежу непритомна в калюжі крові. І ще один малюнок — незнайомий: мабуть, такою я привиділася Піті в гарячці — з’являлася з туману, сріблясто-сірого, як мої очі.

— Ну, що думаєш? — спитав Піта.

— Мені бридко, — відповіла я. Майже фізично я відчувала запах крові, болота і неприродного подиху мутантів. — Останнім часом я тільки й намагаюся забути те, що відбувалося на арені, а ти навпаки оживлюєш спогади. І як ти все так чітко пам’ятаєш?

— Мені щоночі це сниться, — почула я відповідь.

Я знала, що він має на увазі. Нічні кошмари, часті мої гості й до Ігор, тепер, коли я засинала, мучили мене щоразу. Але старі кошмари, в яких мого батька розриває на шматки в копальні, сняться рідко. Їм на заміну прийшли марення про те, що було зі мною на арені. Марна спроба врятувати Руту. Піта стікає кров’ю. Роздуте тіло Глорії, що розпадається у мене в руках. Жахливий кінець Катона від зубів мутантів. Ось мої найчастіші відвідувачі.

— Мені також. А це допомагає? Оці малюнки?

— Не знаю. Думаю, тепер мені не так страшно засинати вночі — або я просто запевняю себе в цьому, — відповів Піта. — Але кошмари не минулися.

— Мабуть, і не минуться. Як у Геймітча.

Геймітч мені ніколи про це не казав, але я думаю, що саме тому він і не любить спати, коли темно.

— Мабуть. Але як на мене, краще я прокидатимусь із пензлем у руках, аніж із ножем, — відповів Піта. — То тобі справді бридко?

— Так. Але водночас малюнки надзвичайні. Чесно, — відповіла я.

І це була правда. Проте більше дивитися на них я не хотіла.

— А хочеш дізнатися про мій талант? Цинна добре над ним попрацював.

Піта засміявся.

— Може, згодом.

Потяг рушив — за вікном попливла земля.

— Дивись, ми вже майже в Окрузі 11. Ходімо поглянемо.

Ми попрямували до останнього вагона. Там були стільці й дивани, але найчудовіша річ — те, що в цьому вагоні задні вікна піднімаються аж під стелю — їдеш собі, дихаючи свіжим повітрям, роздивляєшся краєвиди. Величезні просторі поля. Де пасуться стада молочних корів. Цей округ такий не схожий на наш рідний лісистий дім!

Потяг почав пригальмовувати, і я подумала, що це чергова зупинка, аж тут перед нами виросла огорожа. Щонайменше десять метрів заввишки, а згори облямована величезними витками колючого дроту. Порівняно з цим парканом наш паркан в Окрузі 12 — просто дитяча забавка. Я швидко пробігла очима по нижній частині огорожі, захищеній величезними металевими плитами. Під такий не підкопаєшся і на полювання не втечеш. Потім я побачила вартові вежі, розташовані через рівні проміжки, — на кожній була озброєна охорона, яка зовсім не пасувала до безмежних диких лук навколо округу.