Слава ЗСУ!

У пастках на мене чекала гарна здобич: вісім зайців, дві білки і бобер що потрапив у хитромудре дротяне сильце, яке змайстрував Гейл. Він просто геній у таких речах: чіпляє сильця до молодих дерев — і петля підсмикує здобич угору, роблячи її недосяжною для хижаків; майструє тонкі механізми з гіллячок, які як важіль спускають із припони цілі колоди; плете нерети, з яких рибі нізащо не виборсатися... Зібравши дичину, я поновила всі пастки, знаючи напевне, що встановити їх так само точно, як це робить Гейл, у мене все одно не вийде: йому інстинкт підказує, в якому саме місці пробігатиме звір. Це залежить не лише від досвіду. Гейл має справжній природний хист. Це як я здатна поцілити звіра майже в цілковитій темряві й пристрелити напевне, використавши лише одну стрілу.

Коли я повернулась до паркана, що оточував Округ 12, сонце вже підбилося високо. Як завжди, я секунду прислухалась, але не почула характерного дзижчання електричного струму в дротах. Навряд чи його коли-небудь вмикають, хоч паркан повинен бути під напругою весь час. Я пролізла крізь дірку під парканом і опинилась на Леваді. Звідси рукою кинути до моєї домівки. Колишньої домівки. Ми досі утримуємо хату, оскільки її оголосили офіційним помешканням моїх матері й сестри. Якби я померла просто зараз, їм довелось би туди повернутись. Але поки що вони обидві щасливо облаштувались у новому будинку в Поселенні Переможців. Я єдина, хто досі навідується у маленьку хатину, де я зросла. Як на мене, мій справжній дім саме там.

Зараз я там зазвичай перевдягаюся. Змінюю батькову шкіряну куртку на чудове вовняне пальто — воно мені чомусь завжди здається тіснуватим у плечах. Знімаю м’які поношені мисливські чоботи і вдягаю дорогі фабричні черевички. Мати вважає, що людині мого статусу вони пасують набагато краще. Лук і стріли я ховаю в порожнистій колоді в лісі... Незважаючи на те, що час стрімко збігає, в старій хаті я дозволила собі на хвильку присісти на кухні. Вона видається покинутою без вогню у печі, без скатертини на столі. Я сумую за своїм колишнім життям. Ми ледь зводили кінці з кінцями, але я знала, що робити, знала, де моє місце в плетиві нашого буття. Як би хотіла я повернутися назад до того життя! Щойно я його згадую, воно здається мені таким спокійним порівняно з теперішнім, коли я така багата і відома — і коли мене так ненавидять посадовці з Капітолія.

Мою увагу привернув нявкіт за дверима чорного ходу. Я відчинила — на порозі стояв Денді, старий брудний кіт Прим. Новий дім йому не до вподоби майже так само, як і мені, і він завжди тікає, коли сестра в школі. Ми ніколи одне одного особливо не любили, але тепер у нас з’явився новий таємний зв’язок. Я впустила кота в хату, дала шматок бобрового сала і навіть трохи почухала Денді за вухами.

— Ти бридкий і ти це знаєш, правда ж? — буркнула я.

Денді тицьнувся носом мені в долоню, вимагаючи ще пестощів, але нам уже був час іти.

— Ну, ходімо.

Однією рукою я підхопила кота, другою тягла свою мисливську торбину, доки ми не опинились надворі. Тут Денді вивернувся з руки, зістрибнув на землю і зник у кущах.

Доки я йшла встеленою вугільним пилом вулицею, черевички намуляли мені пальці. Я зрізала ріг, звернула на задвірки і всього за кілька хвилин дісталась хатини Гейла. Його мати Гейзел саме зігнулася над мийкою; вона побачила мене крізь вікно, витерла руки об фартух і зникла з поля зору, щоб зустріти мене в дверях.

Гейзел мені подобається. Я її поважаю. Вибух, що забрав мого батька, її також залишив без чоловіка з трьома хлопцями на руках, до того ж ось-ось мало народитись немовля. Менш ніж за тиждень після народження доньки Гейзел вийшла в місто шукати роботу. На шахту вона піти не могла, оскільки треба було глядіти дитину, тож вона почала прати білизну заможних городян. У свої чотирнадцять Гейл, найстарший із дітей, став єдиним годувальником сім’ї. Тоді він зразу підписався на кубики, так звані «тесери», які забезпечували мізерний пайок у вигляді зерна й олії в обмін на те, що Гейлове ім’я зайвий раз занесуть у картки кандидатів у трибути. На додачу до всього вже тоді він був управним мисливцем. Але якби Гейзел не стирала пальці до кісток на пральній дошці, зусиль Гейла було б замало, щоб прогодувати родину з п’ятьох. Узимку пальці Гейзел робилися такими червоними й порепаними, що починали кривавитися за найменшого доторку. Вона б і досі мучилась, якби не цілющий бальзам, що готує моя мати. Але Гейзел і Гейл вирішили, що ні хлопчаки — дванадцятирічний Рорі та десятирічний Вік, ні маленька чотирирічна Пізонія ніколи не будуть змушені підписуватись на тесери.

Гейзел усміхнулась, побачивши здобич. Взяла в мене бобра та зважила його в руці, тримаючи за хвіст.