Слава ЗСУ!

Одного разу, коли я зайшла до Гейла додому, щоб віддати Гейзел здобич, Вік був удома, бо мав кашель. Він, брат Гейла, харчувався краще, ніж дев’яносто відсотків жителів Округу 12. Але він хвилин п’ятнадцять із захватом розповідав мені, як вони відкрили банку кукурудзяного сиропу, отриману на День доброчинності, і всі намастили собі по ложечці на хліб, а наприкінці тижня вони сподівались отримати щось іще. І як Гейзел сказала, що покладе трохи сиропу йому до чаю, щоб він не так кашляв, але Вік відмовився, бо тоді інші нічого не отримають. Якщо так у домі Гейла, тоді як в інших?

— Піто, нас привезли сюди, щоб ми вбивали одне одного заради чиєїсь розваги, — промовила я. — Порівняно з цим оті склянки — дрібниці.

— Я знаю. Я знаю. Просто іноді я не можу більше терпіти. І тоді я... не знаю, на що здатний, — він зробив паузу, а потім пошепки додав. — Можливо, ми помилилися, Катніс.

— Про що ти? — спитала я.

— Про спробу заспокоїти бунтівників ув округах, — відповів він.

Я швидко покрутила навсібіч головою, аби переконатися, що нас ніхто не чув. Увага знімальної групи була прикута до столу з морепродуктами, а пари танцюристів навколо нас були або занадто п’яні, або занадто зайняті одне одним, аби щось зауважити.

— Пробач, — сказав Піта. І йому було за що вибачатися. Ми повинні бути обережними. Тут не місце висловлювати вголос такі думки.

— Поговоримо про це вдома, — відповіла я йому.

Аж тут з’явилася Порція з кремезним чоловіком, на вигляд напрочуд знайомим. Вона представила його як Плутарха Гевенсбі, нового старшого продюсера. Плутарх запитав Піту, чи можна вкрасти мене на один танець. Піта повернувся обличчям до камери і добродушно підштовхнув мене в його обійми, попросивши тільки не надто до мене залицятися.

Я не хотіла танцювати з Плутархом Гевенсбі. Не хотіла відчувати на своєму тілі його руки: одна тримала мою долоню, а другу він поклав мені на стегно. Я не звикла, щоб мене торкався хтось, крім Піти чи моїх рідних, а в переліку істот, яких я згодна до себе підпустити, продюсери десь перед хробаками. Але він, здається, відчував це і, поки ми кружляли на паркеті, тримав дистанцію.

Ми теревенили про вечірку, про розваги, про їжу, а потім він пожартував: сказав, що після останніх тренувань уникає пуншу. Я не зрозуміла жарту, й тільки згодом до мене дійшло, що він — саме той, хто поточився й упав у чашу з пуншем, коли я під час тренування вистрілила з лука у продюсерів. Ну, не зовсім так. Я цілила в яблуко в роті смаженого поросяти на столі продюсерів. Але таки змусила їх пострибати.

— О, ви той, хто... — засміялась я, пригадуючи.

— Так. Можете радіти — я так і не оговтався, — повідомив Плутарх.

Я хотіла зауважити, що двадцять два мертві трибути також уже ніколи не оговтаються від Ігор, які він допомагав організувати. Але я лише промовила:

— Це добре. Отже, цього року ви — старший продюсер? Либонь, це для вас велика честь.

— Між нами, охочих взятися за цю роботу було небагато, — відповів він. — Проведення Ігор — це дуже велика відповідальність.

«Авжеж, останній охочий — мертвий», — подумала я. Плутарх точно знає про Сенеку Крейна, але не схоже, щоб він бодай трохи цим переймався.

— Ви вже плануєте Червону чверть? — спитала я.

— О так. Власне, Ігри плануються за кілька років. Арену за один день не побудуєш. Але, скажімо так, присмак Ігор визначається саме зараз. Вірите чи ні, але сьогодні ввечері я збираю велику нараду саме з цього приводу, — відповів він.

Плутарх відступив і дістав із кишені жилета золотий годинник на ланцюжку. Відкинув кришку і, побачивши, котра година, насупився.

— Мені вже час, — він розвернув до мене годинник, щоб я побачила циферблат. — Все починається о дванадцятій.

— Щось пізно для... — почала була я, але не змогла закінчити речення. Плутарх обвів пальцем скляний циферблат годинника, і на якусь мить на ньому з’явилося зображення — воно світилось, ніби свічечка. Це була переспівниця. Точнісінько така, як на брошці в мене на сукні. Зображення з’явилось і одразу зникло. Плутарх заклацнув кришку.

— Гарний у вас годинник, — сказала я.

— О, він не просто гарний. Він ексклюзивний, єдиний у своєму роді. Якщо хтось спитає про мене, скажіть, що я поїхав додому спати. Про нараду ніхто не має знати. Але я подумав, що вам я можу довіритися.

— Так. Я збережу ваш секрет, — відповіла я.

Ми потисли руки, і він ледь уклонився — так заведено тут, у Капітолії.

— Що ж, Катніс, побачимось улітку на Іграх. Вітаю з заручинами і бажаю успіхів у розмові з матір’ю.

— Так, успіх мені знадобиться, — промовила я.