Слава ЗСУ!

Крізь дерева й паркан я спробувала роздивитися Леваду. Та змогла побачити хіба мокрий сніг, який виблискував у світлі з вікон на околиці Скиби. Миротворців у полі зору не було, як не було і жодних ознак того, що на мене полюють. Проте знає Тред, що я вислизнула сьогодні з округу, чи ні, а я вирішила, що в будь-якому разі маю потрапити назад, в округ, і вдавати, що я нікуди не ходила.

Єдиний дотик до паркана чи до колючого дроту, який його вінчає, означає миттєву смерть від удару електричним струмом. Я усвідомлювала, що непомітно прорити хід під огорожею я не зможу, до того ж земля мерзла, її так просто не розкопаєш. Залишався один вихід. Доведеться якось подолати огорожу через верх.

Я рушила попід деревами у пошуках гілки, достатньо довгої та міцної, яка б допомогла мені здійснити мій план. Здолавши приблизно милю, я побачила старий клен — він може підійти. Але стовбур занадто широкий і заледенілий, щоб дертися по ньому, а гілки ростуть високо. Отож я видряпалася на сусіднє дерево і ризикнула перестрибнути на клен, мало не зірвавшись із його слизької кори. Але мені вдалося зачепитися, й поволі, дюйм по дюйму, я поповзла по гілці, що звисала над колючим дротом.

Поглянувши вниз, я згадала, чому ми з Гейлом вважали за краще перечекати в лісі, аніж намагатися перелізти через огорожу. Щоб не підсмажитися, слід залізти високо, щонайменше на три людські зрости. А моя гілка ще вище. Стрибати з такої висоти небезпечно навіть для тих, хто роки й роки тренувався лазити по деревах. Та хіба в мене був вибір? Можна пошукати іншу гілку, але вже майже стемніло. Снігопад затьмарить місячне сяйво. А тут я принаймні розгледіла замет, який може пом’якшити падіння. Навіть якщо я і знайду іншу гілку, в чому я маю сумніви, хтозна, куди доведеться стрибати у тому разі. Я повісила порожню торбу на шию і поволі почала сповзати, а тоді повисла на руках. Ще кілька секунд я збирала мужність у кулак. І нарешті розчепірила пальці.

Короткий політ — і ноги гримнулись об землю; удар озвався аж у хребті. За секунду і зад мій опинився на землі. Я лежала в снігу і намагалася оцінити, чи не надто забилася. Боліло в лівій п’яті й у куприку — я таки травмована. От тільки наскільки? Я сподівалася відбутися синцями, та коли спробувала звестися на ноги, злякалася: здається, я таки щось собі зламала. Але ходити я могла, отож помалу почовгала геть, стараючись не кульгати.

Ні мама, ні Прим не повинні знати, що я була в лісі. Мені слід забезпечити собі алібі, хай і непереконливе. На площі досі були відчинені крамниці, і я попрямувала туди, щоб купити бинти. Вдома саме скінчилися. В іншій крамниці я купила солодощі для Прим. Одну цукерку я поклала в рот, відчула м’ятний присмак на язику і раптом утямила, що ця цукерка — єдине, що я з’їла за сьогодні. Я збиралася перекусити на березі озера, та коли побачила стан Бонні та Твіди, не взяла з торби ні крихти їжі.

Коли я дісталася додому, лівої п’яти я вже геть не відчувала. Мамі я вирішила сказати, що намагалася залатати дах нашого колишнього будинку, послизнулась і впала. Що ж до спустошеної комори, постараюся не вдаватися в подробиці, кому я віддала харчі. Я протиснулась у двері з надією розслабитись біля коминка. Але натомість отримала новий струс.

Двоє миротворців, чоловік і жінка, стояли в дверях кухні. Жінка нічим не зрадила подиву, а ось по обличчю чоловіка пробігла хмарка. Мене не чекали. Вони знали, що я була в лісі, отож мала би зараз опинитись у пастці.

— Добридень! — сухо привіталась я.

Позаду них з’явилася мама — вона зберігала дистанцію.

— Ось і вона. Саме до вечері, — сказала вона з трохи перебільшеною радістю.

Насправді до вечері я давно запізнилась.

Я хотіла, як завжди, зняти чоботи, та чи зможу при цьому приховати травми? Отож я просто скинула каптур і струсила з волосся сніг.

— Ви до мене? — запитала я миротворців.

— Для вас повідомлення від старшого миротворця Треда, — відповіла жінка.

— Вони чекають на тебе вже кілька годин, — докинула мати.

Вони очікували, що я не повернусь. Хотіли переконатися, що мене вбило струмом паркана чи що я застрягла в лісі, а тоді забрати маму й сестру на допит.

— Мабуть, важливе повідомлення, — зробила я висновок.

— Скажіть, де ви були, міс Евердін? — запитала жінка.

— Простіше сказати, де я не була, — роздратовано відповіла я.

І рушила на кухню, намагаючись не кульгати, хоча кожен крок спричиняв нестерпний біль. Я протиснулася поміж миротворцями і дісталася столу. Кинула на підлогу торбу й обернулася до Прим, яка застигла біля коминка. Геймітч і Піта теж були тут — сиділи на однакових кріслах-гойдалках і грали в шахи. Цікаво, вони опинилися тут випадково — чи їх «запросили» миротворці? У будь-якому разі я зраділа, побачивши їх.