Слава ЗСУ!

В моїй голові лунали слова президента Снігоу: «На сімдесят п’яту річницю, як нагадування бунтівникам про те, що навіть найсильніші з них не здатні подолати владу Капітолія, під час Жнив обиратимуться трибути чоловічої та жіночої статі з переможців минулорічних Голодних ігор».

Так, переможці — найсильніші. Вони вижили на арені й вислизнули з лещат злиднів, які душили решту людей. Вони — чи, либонь, потрібно казати «ми» — були втіленням надії там, де надії вже не було. А тепер двадцять трьох із нас уб’ють, аби продемонструвати, наскільки навіть ця надія є примарною.

Я рада, що перемогла минулого року, не раніше. В іншому разі я б знала інших переможців — не тільки тому, що бачила їх по телевізору, а й особисто, бо вони — гості на кожних Іграх. Навіть якщо хтось і не був ментором, як Геймітч, щороку він усе одно мусить заради такої події приїхати в Капітолій. Гадаю, багато хто з них потоваришував. Мені легше: я хвилюватимуся тільки за одного друга, якого мені доведеться убити: за Піту чи за Геймітча. Піту чи Геймітча!

Я випросталась і скинула з себе покривало. Що це я собі думаю? Я в житті не здійму руки ні на Піту, ні на Геймітча. Але те, що один із них буде зі мною на арені, — це факт. Може, вони самі вирішать, хто з них двох піде на арену. Хай на кого випаде жереб, другий матиме змогу зголоситися на його місце. Я вже знала, що Піта за всяку ціну доможеться від Геймітча дозволу опинитися на арені разом зі мною. Заради мене. Щоб захистити.

На нетвердих ногах я шукала вихід із підвалу. Як я взагалі сюди потрапила? Я повільно піднялася сходами нагору — на кухню — і побачила, що скляна вставка в дверях розтрощена. Напевно, саме тому в мене руки кривавляться. Крізь чорноту ночі я поквапилася до будинку Геймітча. Він сидів сам за кухонним столом, в одній руці — напівпорожня пляшка горілки, в другій — ніж. Він був п’яний як чіп.

— А ось і вона! Така знеможена... Здогадалась нарешті, дорогенька? Докумекала, що не одній тобі доведеться вдруге побувати на арені? Й ось прийшла просити мене... а до речі, про що? — спитав він.

Я не відповіла. Вікно було широко розчинене, і вітер обдував мене, ніби я стояла надворі.

— Зізнаюсь тобі, хлопець сприйняв усе простіше. Він уже був тут, я пляшку не встиг відкоркувати. Благав мене дати йому другий шанс вступити в гру. І що ти на це скажеш? — Геймітч передражнив мій голос: — «Геймітчу, зголосіться замість нього, хай це й несправедливо, та краще вже нехай Піта мучиться до кінця життя, ніж ви»?

Я закусила губу, бо щойно Геймітч це промовив, я усвідомила: боюся, саме цього я і хочу. Щоб Піта вижив, навіть якщо помре Геймітч. Ні, не хочу. Він бридкий, звісно, але ж тепер Геймітч мені мов рідний. «Для чого я сюди прийшла? — думала я. — Що я хотіла тут знайти?»

— Я хочу випити, — ледь чутно промовила я.

Геймітч вибухнув сміхом і гепнув переді мною на стіл пляшку. Я провела рукавом по горлечку і зробила кілька ковтків — і мені аж подих забило. Минуло кілька хвилин, перш ніж я опанувала себе, але з носа й очей і досі текло. В нутрі все палало від горілки, і мені це сподобалось.

— Може, зараз ваша черга, — промовила я байдужо, всівшись на стілець. — Ви все одно ненавидите життя.

— Цілком вірогідно, — відповів Геймітч. — І оскільки минулого разу я зробив усе, щоб вижила ти... здається, цього разу я зобов’язаний урятувати хлопця.

— Дуже слушно, — погодилась я, витираючи носа та знову перекидаючи пляшку.

— А Піта аргументував так: оскільки минулого разу я обрав тебе, тепер я йому винен. Усе, що він захоче. А хоче він знову вступити у гру і знову тебе захищати, — вів далі Геймітч.

Я знала це. Поведінку Піти неважко було передбачити. Поки я валялась на підлозі в підвалі, думаючи тільки про себе, він прийшов сюди, бо думав про мене. Словом «сором» не описати того, що я відчула в ту мить.

— Знаєш, ти можеш прожити сто життів, але ніколи не станеш гідною Піти, — зауважив Геймітч.

— Так-так, — грубо відповіла я. — Без питань, він найкращий у нашому тріо. Отже, що ви збираєтеся робити?

— Не знаю, — зітхнув Геймітч. — Якщо вдасться, супроводжуватиму тебе на арену. Але навіть якщо на Жнивах випаде моє ім’я, Піта все одно зголоситься посісти моє місце.

Ми трохи посиділи мовчки.

— Вам буде важко на арені, правильно я кажу? Ви ж знаєте всіх переможців? — спитала я.

— Гадаю, з моїм нестерпним характером мені буде не просто важко — нестерпно... Віддаси вже мені? — він кивнув на пляшку.

— Ні, — вигукнула я, стискаючи її двома руками. Геймітч дістав із-під столу іншу пляшку і відкрутив кришку. Але я зрозуміла, що прийшла сюди не лише по спиртне. Було ще щось, чого я хотіла від Геймітча.