Слава ЗСУ!

— Ти щось намалював, так? Картину.

— Ти її бачила? — спитав Піта.

— Ні. Її сховали дуже старанно, — промовила я.

— Ну, це стандартна процедура. Трибутам не дозволяється бачити виступи інших, — безтурботно пояснила Еффі. — То що ти намалював, Піто? — поцікавилася вона. — Це був портрет Катніс?

— Еффі, чого б це він малював мій портрет? — роздратовано спитала я в неї.

— Щоб показати, що він зробить усе, аби тебе захистити. До речі, всі в Капітолії саме цього й очікують. Хіба він не зголосився добровольцем замість Геймітча, щоб бути з тобою поряд? — пояснила Еффі, ніби то була найочевидніша річ на світі.

— Взагалі-то я намалював Руту, — промовив Піта. — Пам’ятаєте, як Катніс уквітчала її тіло?

Повисла довга пауза — всі перетравлювали почуте.

— І що ти хотів цим довести? — стримано спитав Геймітч.

— Я не впевнений. Але в ту мить мені хотілося, щоб вони відчули свою відповідальність, — пояснив Піта. — Відповідальність за вбивство маленької дівчинки.

— Це жахливо, — промовила Еффі, наче готова розплакатися. — Так думати... заборонено, Піто. Абсолютно. Вам із Катніс від того тільки гірше буде.

— В цьому я змушений погодитися з Еффі, — сказав Геймітч.

Ні Порція, ці Цинна не зронили ні слова, але обличчя їхні були дуже серйозні. Звісно, всі вони мали рацію. Але попри те, що й мене ситуація дуже непокоїла, я була приємно вражена вчинком Піти.

— Думаю, зараз не найкращий момент розповідати вам про те, як я повісила манекен, підписавши його іменем Сенеки Крейна, — мовила я.

Моя репліка справила бажане враження. Хвилька недовірливого мовчання — і на мене, як тонна цегли, звалилась одностайна огуда.

— Ти... повісила... Сенеку Крейна? — перепитав Цинна.

— Так. Я показувала нові навички з зав’язування вузлів, і врешті-решт він якось опинився в зашморгу, — пояснила я.

— Ах, Катніс, — прошепотіла Еффі. — Як ти взагалі про це дізналась?

— А хіба це секрет? Президент Снігоу не наголошував, що це таємниця. Навпаки, не міг дочекатися, щоб мене про це повідомити, — відповіла я.

Еффі притиснула до обличчя серветку й підвелася з-за столу.

— Ну ось, я засмутила Еффі. Слід було збрехати, що я стріляла з лука.

— Мабуть, ви думаєте, що ми змовилися, — сказав Піта, ледь помітно всміхнувшись мені.

— А хіба ні? — спитала Порція.

Вона притиснула пальці до заплющених повік, ніби ховаючись від яскравого світла.

— Ні, — відповіла я, вдячно дивлячись на Піту. — Перед виступом ми самі гадки не мали, що показуватимемо.

— До речі, Геймітчу, — почав Піта. — Ми вирішили, що на арені нам не потрібні союзники.

— Добре. Так я не відчуватиму відповідальності за те, що ви через свою дурість повбиваєте моїх друзів, — відповів він.

— Ми так і подумали, — мовила я.

Ми закінчили вечерю в тиші, та коли всі підвелися, щоб перейти у вітальню, Цинна обійняв мене і промовив:

— Ну що, ходімо подивимося, скільки балів ви заробили своїми витівками.

Ми зібрались навколо телевізора; до нас знов приєдналась Еффі — її очі були червоні. З’являлись обличчя трибутів, округ по округу, під світлинами спалахували бали. Від одного до дванадцятьох. Передбачувано високі бали отримали Кашеміра, Глянець, Брут, Енобарія та Фіней. Інші отримали шість і менше.

— Хтось колись отримував нуль? — спитала я.

— Ні, але на цих Іграх все може трапитись уперше, — відповів Цинна.

І він мав рацію. Бо ми з Пітою отримали по дванадцять, уперше в історії Голодних ігор. Але ніхто не мав охоти святкувати.

— Навіщо це? — спитала я.

— Щоб усі трибути полювали тільки на вас, — спокійно сказав Геймітч. — Ідіть спати. Не можу на вас дивитись.

Піта провів мене до кімнати; ми йшли мовчки, але перш ніж побажати йому на добраніч, я пригорнула його за шию і поклала голову йому на груди. Його руки ковзнули моєю спиною, а щока притулилась до волосся.

— Вибач, якщо я все зіпсувала, — промовила я.

— Не більш, ніж я. До речі, навіщо ти так учинила? — поцікавився він.

— Не знаю, і Може, щоб показати їм — я не пішак у їхніх Іграх? — промовила я.

Він усміхнувся, либонь, згадавши ніч перед минулорічними Іграми. Ми сиділи на даху, оскільки не могли заснути. Піта сказав мені тоді щось подібне, але я не зрозуміла, що він мав на увазі. А тепер нарешті втямила.

— Я також, — мовив Піта. — І не думай, що я не спробую... не спробую повернути тебе додому. Та якщо бути справді чесним...

— Якщо бути чесним, ти думаєш, що президент Снігоу дав чіткі вказівки: ми обоє маємо загинути на арені, — промовила я.