Слава ЗСУ!

— Там якесь божевілля коїться. Всіх відіслали додому, а головне, скасували повтор інтерв’ю по телевізору.

Ми з Пітою підбігли до вікна та спробували роздивитися, що відбувається на вулиці далеко внизу.

— Що вони там вигукують? — не витримав Піта. — Просять президента Снігоу скасувати Ігри?

—Не думаю, що вони самі знають, чого хочуть. Склалася безпрецедентна ситуація. Сама думка про опір бентежить мешканців Капітолія, — промовив Геймітч. — Та й президент Снігоу нізащо не скасує Ігри. Ви ж усвідомлюєте це, так?

Я точно усвідомлювала. Президент нізащо не відступить. Йому залишається тільки дати здачі, і то так, щоб іншим було невнадно.

— Всі поїхали додому? — спитала я.

— Так їм наказали. Навіть не знаю, чи пощастить їм продертися крізь натовп, — відповів Геймітч.

— Ми, мабуть, уже ніколи не побачимо Еффі, — промовив Піта. Минулого року зранку перед початком Ігор ми її не бачили. — Подякуйте їй від нас.

— Не просто подякуйте. Слід сказати їй щось особливе. Це ж Еффі, врешті-решт, — мовила я. — Передайте їй, що ми дуже її цінували, що вона була найліпшою кураторкою, а ще скажіть їй... що ми її любимо.

Ми трохи постояли мовчки, відкладаючи неминуче. Потім Геймітч сказав:

— Гадаю, нам із вами також час попрощатися.

— Щось порадите нам на прощання? — спитав Піта.

— Виживайте, — різко відповів Геймітч. Тепер це прозвучало як бородатий жарт. Геймітч швидко по черзі обійняв нас — було видно, що більшого він не витримає. — Ідіть спати. Вам слід відпочити.

Скільки всього я мала сказати Геймітчеві, але мені здавалося, він і сам усе знає, до того ж у мене в горлі стояв такий клубок, що навряд чи я взагалі здатна була щось вимовити. Тож я знову дозволила Піті говорити за нас обох.

— Геймітчу, бережіть себе, — промовив він.

Ми рушили до дверей, але голос Геймітча зупинив нас.

— Катніс, коли будеш на арені... — заговорив він, різко замовк і насупився. З цього виразу я зрозуміла, що вже встигла його розчарувати.

— Що таке? — стала я в оборону.

— Просто пам’ятай, хто твій ворог, — сказав Геймітч. — Це все. Тепер ідіть. Забирайтеся звідси.

Ми простували коридором. Піта хотів зайти до себе та змити макіяж, а за кілька хвилин зустрітися зі мною, але я його не пустила. Була впевнена: тільки-но двері кімнати зачиняться за ним, їх замкнуть і я залишуся на всю ніч сама. До того ж у моїй кімнаті також є душ. Тож я не відпустила Пітиної руки.

Чи ми спали? Не знаю. Ми провели всю ніч обійнявшись, десь на півдорозі між сном і явою. Ми не розмовляли — боялися потурбувати одне одного в надії, що другому вдасться заснути й отримати кілька дорогоцінних хвилин відпочинку.

На світанку приїхали Цинна з Порцією, і я зрозуміла, що Піті час іти. Трибути виходять на арену поодинці. Піта легенько поцілував мене.

— Скоро побачимося, — промовив він.

— Побачимося, — луною відгукнулась я.

Цинна допоміг мені вдягнутись і провів на дах. Я була вже біля драбини, яка звисала з вертольота, аж тут згадала, що не попрощалася з Порцією.

— Я їй перекажу, — запевнив мене Цинна.

Електричне поле приклеїло мене до драбини, і лікар упорснув мені в ліве передпліччя маячок. Тепер на арені продюсери завжди знатимуть, де я. Нарешті вертоліт відчалив, а я дивилась у вікно, поки його не затемнили. Цинна наполягав, аби я щось поїла, а коли це йому не вдалося, бодай попила. Я над силу сьорбала воду, згадуючи, як минулого разу зневоднення ледь не вбило мене. Думаючи про те, що мені знадобиться вся моя сила й мужність, аби врятувати Піту.

Коли ми дісталися Стартового комплексу, я пішла в душ. Цинна заплів мені просту косу й допоміг на звичайну білизну вдягнути костюм трибута. Цього року це був синій спортивний комбінезон, зовсім тоненький, він облягав тіло й застібався спереду на блискавку, а також широчезний пурпуровий пластиковий пояс і пара нейлонових черевиків із гумовими підошвами.

— Що скажете? — спитала я, простягаючи Цинні тканину, щоб він її помацав.

Потерши пальцями тоненьку матерію, він насупився.

— Не знаю. Вона не захистить ні від холоду, ні від дощу.

— А від сонця? — спитала я, уявляючи собі пекуче сонце над неродючою пустелею.

— Можливо. Якщо її спеціально для цього обробили, — відповів він. — О, мало не забув.

Він витяг із кишені золоту брошку-переспівницю та прикріпив до мого комбінезона.

— Вчорашня моя сукня була просто неперевершена! — сказала я.

Неперевершена до нерозсудливості. Але Цинна це й сам знає.

Ми сиділи, тримаючись за руки, як минулого року, поки голос із динаміка не звелів мені готуватися до виходу. Цинна провів мене до круглого металевого люка та дбайливо застібнув комбінезон попід саме горло.