Слава ЗСУ!

Саме ці принципи об’єднували і будуть об’єднувати у майбутньому українців, що присвячують себе служінню своїй безсмертній Нації.

Сьогодення ж інакше. ОУН(б) остаточно втратила свою національно-визвольну та орденську сутність, перетворившись у такий собі „поміркований” просвітянський клуб за інтересами. Ця структура, повернувшись в Україну з еміграції, так і не змогла на верхніх щаблях перебороти у собі демоліберального діаспорного вірусу, зупинити падіння у прірву партійщини, вповні скористатися моральним досвідом і авторитетом тих підпільників-оунівців, що віддали своє життя за національну державність свого народу.

За рідкісним винятком, переважну більшість сучасних „провідників” ОУН(б) повністю влаштовує існуючий стан речей, будь-які зміни завжди наштовхуються на впертий опір, а їхня „копітка повсякденна праця з наповнення української держави українським змістом” цілком нагадує наповнення кожного дня діжки з фекаліями ложкою джерельної води. Ось тільки при цьому виникає закономірне питання: чи хто з нормальних людей колись ризикне напитися з тієї діжки?

В ОУН під проводом друга Миколи Плав’юка теж відбуваються складні процеси пошуку майбутнього обличчя організації, але там хоча б додає надій послідовна націоналістична позиція Голови ПУН стосовно до об’єднавчого процесу та активна націоналістична діяльність голови Київської ОУН Богдана Червака та ще кількох провідних діячів.

„Тризуб” імені Степана Бандери неодноразово робив спроби змінити ситуацію в ОУН, і загалом у націоналістичному русі на краще. Діяльність нашої Організації в системі ОУН-КУН-„Тризуб” з 1994 до 1999 рік приносила свої позитивні плоди: націоналістична боротьба набирала обертів та давала постійне прирощення державницької та національної свідомості наших співгромадян, в першу чергу на Наддніпрянських землях.

Та наша принципова позиція стосовно деструктивних, антинаціоналістичних дій тодішнього проводу ОУН(б) спровокувала відмову цього органу від спільної діяльності. Кулуарними інтрижками, „тихою сапою” молодіжну бандерівську структуру було виключено з єдиного фронту боротьби. Наслідком цих ворожих дій став розвал вищезгаданої системи.

У 2007 році „Тризуб” став ініціатором чергового етапу об’єднавчого процесу націоналістичних середовищ, який на сьогоднішній день, бачить Бог, не з нашої вини зайшов у глухий кут.

У 2008 та 2009 році ми підтримали всі об’єднавчі ініціативи „західноукраїнської координаційної ради націоналістичних сил”. А „віз і нині там!”

Хоча ні, особливо „завзяті” керівники тих структур, що називають себе націоналістичними, все ж таки вирішили „врятувати” український народ та почали знову безідейно „об’єднуватися” для підтримки одного із кандидатів у Президенти України. Старі граблі…

Проте наші зусилля все ж не були марними. Адже:

• ми довели всім, а найперше собі, те, що не можна поєднати непоєднуване: націоналістичне та ненаціоналістичне;

• ми визначили головну перепону на шляху творіння Національного Ордену та керованого ним широкого націоналістичного руху. Це не маси націоналістів, що перебувають у різних партіях та організаціях, а переважна більшість керівників всеукраїнського масштабу, які є або нікому непотрібними нікчемами, або пристосуванцями, що паразитують на націоналістичних ідеологемах і формулах, або безвольними патріотами, якими маніпулюють у своїх інтересах приховані вороги української нації;

• ми підтвердили своє переконання, що без чітко визначеної Ідеї, ідеології, мети, концепції, програми, які визнають, приймають та реалізують всі, без винятку, суб’єкти процесу, ніяке об’єднання неможливе;

• ми усвідомили, що людина не може бути націоналістом, якщо вона не веде націоналістичної боротьби;

• у переговорному процесі ми переконали багатьох інших його учасників в тому, що держава Україна не є державою української нації, а отже, національно-визвольна боротьба не завершена і потреба Національної революції беззаперечна;

• нам вдалось мобілізувати на революційну боротьбу сотні патріотів, що блукали у темряві безідейності та не бачили світла у кінці тунелю;

• з локальних боїв ми вийшли більш згуртованими, ідейними, сильними.

Тож славні сторінки „Ордену Української Надії” (В.Іванишин) мають продовження у Книзі Буття українського народу.

Українцям для вирішення найголовнішого питання сучасності – здобуття своєї національної державності – потрібно розпочати відродження своєї національно-визвольної та державотворчої системи: використовуючи унікальний історичний досвід, опертий на слова Провідника Степана Бандери – „Наша перемога – це перемога нашої ідеї, повне її здійснення. Наш обов’язок – зробити самим найбільше, скільки стане наших сил, одночасно докласти старань, щоб і інші зробили якнайбільше”, творити із найкращих представників сучасного покоління українців всеохоплюючий Національний Орден.