Слава ЗСУ!

Ми пам’ятаємо з історії, скільки зла принесли кремлівські прислужники у рясах, переконуючи Богдана Хмельницького підписати заздалегідь програшний Переяславський військово-політичний договір з „єдиновірним православним царем”; як вони ж намовляли козацьку старшину виступити проти національно-визвольного повстання гетьмана Івана Мазепи; як холуї-„чорноризці” „братали” „лицарів святої помсти” (В.Іванишин) гайдамаків з російськими офіцерами, які по-зрадницьки схопили і стратили провідників Коліївщини; врешті, як, виконуючи волю своїх господарів, московський поп на славетній Запорізькій Січі єлейно закликав не чинити опору „російським єдиновірним воїнам” і здав без бою цей орденський оплот волі козацького народу.

Та й пізніше, в добу УНР і ЗУНР, під час Другої світової війни і після неї Московська церква в Україні відігравала роль духовного сатрапа, який мав упокорити вільнолюбний християнський дух українців.

Навіть науковий атеїст Сталін зрозумів користь, що йшла від Московського патріархату для справи утвердження „пролетарської революції” в світі. Саме з його наказу витягнули з-під поли нового московського патріарха Алєксія І та запустили механізм „відродження русского імперського християнства”. При тому спробували і Українську Греко-Католицьку Церкву знищити. Але сил проти Божої інституції не стало – безсилий диявол проти Бога.

Ось і зараз чекістські вилупки, що з кремлівських стін хижим оком зиркають на українські гори і доли, максимально активізували РПЦ та її передовий загін, так звану УПЦ МП, для духовно-імперського впливу на „канонічну територію Малої Русі”. Останній приїзд новопризначеного Путіним патріарха Кіріла тому підтвердження.

Стиль поведінки, слова, інтонації та наголоси, до речі дуже схожі з путінськими, жести – все мало показати „хохлам нерозумним” їх місце в історичному процесі. Звісно ж, у складі „єдіного і нєдєлімого” московського православного простору. При цьому розрахунок у цій політико-релігійній акції робився не тільки і не стільки на мирян, а саме на певні самостійницькі групи у середовищі кліру „української православної церкви московського патріархату”. Візит не залишив жодних сумнівів у тому, що шлях УПЦ МП до автокефалії Москвою на деякий час перекрито. А отже, ті єпископи та священики, що стояли на автономних позиціях, мають вибирати – пожертвувати московською „канонічністю”, відкинути імперський і, підтримавши національно-державницький шлях українського народу, наблизитись до Бога, чи далі плазувати перед закордонними ґаздами, обслуговуючи інтереси московської кгбешної влади тут в Україні.

Натомість, про їхній вибір сьогодні неважко здогадатися: доки в державі Україна панує режим внутрішньої окупації, доти не буде створено потужного силового поля, здатного притягувати до себе український православний люд та творити єдину Христову Церкву. Москва знає про це і тому буде максимально і надалі використовувати відцентрові тенденції в українському християнстві. Чи надовго їм це вдасться? – залежить не від них, а від нас.

Не можна не звернути увагу і на певну тактичну модернізацію РПЦ. Будучи вмілим бізнесменом, мільярдер Кіріл розуміє, що впоратися з відповідальними завданнями, які на нього поклав Путін, можна лише у тому випадку, коли розрухати закостенілу московську церкву, яка, за визначенням геніального Тараса Шевченко, „смердить поганським капищем”.

Московська церква почала використовувати різні нові підходи до формування свого впливу на свідомість і підсвідомість людей. РПЦ почала брати під патронат різні неформальні рухи. Найкумедніший приклад подібної діяльності – це їх „місіонерство” в середовищі „байкерів”.

Останнє збіговисько імперських „байкерів” у липні 2009 року під Севастополем проходив під опікою та гаслами „русской православной церкві”. Не все пройшло вдало, бо дехто з російських „байкерів” зіпсував телевізійну картинку: перебуваючи у православному екстазі, возив голих дівок на мотоциклах. А загалом успіх був: понапивавшись доброї української горілки, російські „байкери” під імперськими триколорами та православними коругвами, у паузах між матюччям, славили Путіна, Мєдвєдєва, патріарха Кіріла і якусь „мать” – пропагандивного ефекту було досягнуто.

Не виключено, що доволі скоро для модернізації своєї церкви патріарх Кіріл звернеться за підтримкою до ліги сексуальних меншин. Поживемо – побачимо…

Культура.

На протиповітряних видах озброєння в українських збройних силах до сьогоднішнього дня не перекодовані системи розпізнавання „Свій-Чужий” – існують ще старі, радянські взірці. Так само виглядають справи і в не менш важливій сфері – культурній. Русифікація українського культурного простору – невід’ємна частина імперського панування Росії над душами українців.