Слава ЗСУ!

У той день він став насправді щасливим. Єдиною думкою, що захмарила його втечу – крім страху пійматись, звичайно ж, – була думка про майбутнє Ліки. Незадовго до свого зникнення він гучно прогнівався на неї – так, щоб кожний слуга знав, що вона йому не догодила. Бідолашну дівчину було невимовно шкода, але Варан знав що чинить. Знайомий чиновник здобув для Ліки документ і влаштував покоївкою до якоїсь крамарихи, про яку казали, що вона справедлива. Варан побоювався, що після його втечі мстивий Підставка дістане її навіть у домі крамарихи; день, коли він здибав Ліку на базарі, живу й здорову, під час жвавих торгів із рибником, став днем великого свята.

Тим часом у місті почастішали облави – кого шукали, не говорилося, але серед схоплених підозріло часто попадались чоловіки Варанового зросту й віку. Поміркувавши, він вирішив, що справи його в Столиці закінчено, якось пішов із міста, поминувши обидва кордони – пірнув під скелями й причепився до каната, що звисав із борту корабля на відході. У відкритому морі його помітили й підняли на борт; Варан заплатив за проїзд – при ньому були гроші в спеціально зшитій кишені на тулубі – і чесно пояснив капітану, що вдався до хитрощів, щоб поминути митний огляд.

Його висадили на Осинім Носі. Він знову був голодний, легкий і почував себе молодим. Йому здавалося, що Підставчина рішучість упіймати будь-що-будь утеклого «землеміра» ослабне з роками. Він недооцінив Його Незрушність Імператорського Стовпа.

Він вибирав найвелелюдніші, найвільніші для бродяг місця й ніколи не ночував дві ночі під одним дахом. Йому наступали на п’яти, за ним гналися, йому лаштували пастки. Скільки наказів про власний розшук Варанові довелося бачити розвішаними по стовпах! Скільки нещасних бідак, чимось схожих на нього, вартівники перетягали в столицю, до Підставки в кабінет!

Він спробував продертись у Лісовий край, але по дорозі зрозумів, що не дійде: по лісах лютували каральні загони. Бродяг хапали всіх без розбору, не зважаючи вже на зовнішність і вік; Варан найнявся підмайстром цього разу до чоботаря й прожив осіло довгі три роки. Він кроїв і зшивав, а всередині зростало відчуття, що час тече крізь нього, як сизе розплавлене скло. Він не знайде Блукаючу Іскру, сидячи в майстерні з віялом цвяхів у роті. А життя не безкінечне.

Чоботар був дуже задоволений підмайстром і багато разів пропонував йому зостатись, оженитись, стати до паю; Варан повіявсь якось навесні, так і не зумівши пояснити тому, чого шукає.

І він знову блукав, розпитував, розпалював вогнища – там, де його за традицією припрошували. Хоч би який могутній був Підставка, але всемогутнім він не був. Між ним і Вараном ставали гори й простягались степи, Імперія велика, традиція живуча, а вартові теж люди й втомлюються від марних пошуків…

Але Підставка пам’ятає все. І цілком можливо, що зовсім нещодавно в сніговому селищі були гінці, які пропонували гроші за спійманого бродягу, великі гроші за немолодого бородатого бродягу й неймовірні гроші за бродягу, який стане плескати про далекі краї…

Варан підібрався. Йому будь-що-будь треба переночувати під дахом – уночі ззовні просто немає чим дихати від морозу. Утім, і господар нікуди не піде серед ночі, діжде ранку. А там подивимось…

– Що ти, добра людино? – спитав хазяїн. – Заслабнув, чи що?

– Ні, – Варан примусив себе осміхнутись. – У вас тут, я бачу… рідко чужі заходять, правда?

Вони знов перезирнулись. Ні, тут певно справа непроста, Підставка дотягся-таки жадібними рученятами, і дуже шкода, що між Вараном і його волею опинилися ці милі, загалом, люди…

– У нас був гість два тижні тому, – сказала старша дівчинка. – Подорожній. Чудний такий… схожий на вас. Вогонь попросив розпалити. От чудний.

– Подорожній? – тупо повторив Варан.

– Так, – кивнула тепер уже хазяйка. – Сказав, така традиція. Правда?

– Правда, – пробурмотів Варан, скидаючи оком з одного обличчя на інше. – А більше нікого не було?

– Кого ж іще, – усміхнулася старшенька дівчинка. – У нас тут сильно не побродиш… А він – нічого, бувалий… У нього така штука, «іскра» називається, таке кресало маленьке, не треба чиркати-чиркати, бити і роздмухувати, а треба просто «чирк!» – і вогник.

Варан сунув руку до шкіряної кишені на поясі. Витяг «іскру». Показав дівчинці:

– Така?

– Так! – вона схопилася від збудження, і рум’янець підскочив на тонких щоках.

– Це штука з узбережжя. Там у всіх такі є.

Молодша дівчинка округлила рот кружечком, але так і не насмілилась нічого сказати.

– Тебе як хоч звати? – схопилась господиня. – А то цей наш гість, соромно сказати… ім’я не спитали. Балакали мало не всю ніч, уранці він пішов, отут і спохопились: ім’я… не знаємо.