Слава ЗСУ!

– А на Осинім Носі, – сказав горні за його спиною, – розікласти вогонь завжди пропонують гостеві.

– Чому? – спитав Варан просто щоб не здатися зухвалим.

– Ти не знаєш? – щиро здивувався гість. І тут же похопився, наче все про Варана згадавши: – А-а-а…

Куди там нам, подумав Варан. Сиру рибу жеремо, плювком умиваємось, рукавом підтираємось. Провінціали. Дикуни.

– На Осиному Носі, – після паузи мовив горні, – багато традицій з материка… А на материку досі вірять у того самого бурлаку – Пічника… Його ще називають Блукаюча Іскра. Вірять, що в домі, де він розкладе вогнище… знаєш, що буває? Не знаєш… Посунься.

По-панібратськи відіпхнувши Варана, гість присів поряд навпочіпки, простяг руки до вогню:

– Оце так… Яке же ви тут одяг сушите?

– У нас не промокає, – буркнув Варан. Горні торкнувся рукава його куртки:

– Ага… Як із крилами вода, – і чомусь засміявся.

– Це ситуха, я сам здобув, – сказав Варан, якому гостів сміх здався прикрим.

– Зайвої немає?

– Що?

– Ну, як там староста казав: гаряче питво… Сухий одяг…

– Староста казав – то хай сам і дає! – вигукнув Варан і зараз же пошкодував через свою гарячковість. Додав на тон нижче: – Немає зайвої. Нічого нема. Сезон от-от. Усе витратили. У мене дві сестри малі. Поле маленьке. Є риба солона, і води скип'ятити можу. Усе.

– Давай води, – наполегливо зажадав горні. – Давай рибу. Маєш хліб?

– Репс…

– Давай репс. І ще… ковдри не маєте? Просто сухої ковдри з пуху або з шерсті…

І не дожидаючи, поки Варан погодиться, став роздягатись. З насолодою скинув на підлогу куций плащик, зняв мокру куртку, сопучи, стяг дивного крою сорочку, широку, на поворозках… Варан думав, що тут уже роздягання скінчиться – але горні, анітрохи не соромлячись, зняв штани й розв'язав підштанки, і Варан, ховаючи очі, швидше простяг йому ткану ковдру.

– Ти чого? – горні наче щойно зауважив темно-червоний рум'янець на Варановім виду. – Ой… Даруй, коли чим образив, у кожного, знаєш, свої звичаї… Я думав, розтану в цій мокротечі. – Він гидливо штурхнув ногою жмут дорогого костюма. – Дай-но хутчій кип'яточку, бо застуджуся по-справжньому, князь, думаю, не зрадіє…

«Мені хіба перед князем відповідати за твої шмарклі», – подумав Варан тужливо.

– Може, є що покласти на лавку? – поцікавився гість.

– Що?

– Ну, підстелити… Шкуру там або другу ковдру. Бо холодно, знаєш, отак сидіти, та й плісняви повно…

Та хто ж тебе звав, скреготнув Варан зубами. Зостався б у старости, у нього сухо… Адже селище за цю сухість платить, і ми з батьком також…

– То цікаво тобі? Про бурлаку, що вогонь запалює? Розповідати?

– На те й дороги, щоби блукати, – буркнув Варан. – А в нас, пане горні, доріг немає. У нас або морем, або вгору… Немає в нас бродяг. Усі свої.

– Суворий ти. – Гість усівся, нарешті, але не на лавку, а на свою скриню. – Коли підіймати мене будемо? Пам'ятаєш, що староста сказав?

Грюкнули двері. Лілька, молодша, вибігла одразу на середину кімнати – і завмерла, уп'явшись очима на довговолосого горні, по шию загорненого в ковдру:

– A…

– Де мати? – гостро запитав Варан.

– У полі, – писнула Лілька. – Сітки ставить із тітками. Зажадала кріплячок для якорів, і другий ніж, і…

– Тоська де?

– Матері помагає…

– Батя де?

– Пружину крутить… Наполовину вже накрутив, сказав, щоб ти кидав усе і йшов допомагати, затим що…

себе за пана. Варану, втім, була не дивина – йому жодного разу не ввірвався терпець. Ідучи, слуга кинув йому дрібну монетку на чай; Варан спіймав.

Більше замовлень не було.

�тарости, скосив очі на райдужне сяйво, що його випромінювала розгорнена грамота, зробив незграбний уклін людини, яка спину гнути взагалі-то не звикла:

– Хай буде по-вашому, горні. Піднімемо вас, не беріть до серця, звичайним вантажним ґвинтом. Збирайтеся…

І сказав уже Варану, неголосно, по-діловому:

– Півзавантаження. Риби для вояків замовляли – три мішки… Значить, шість бурдюків мінус три мішки риби й мінус горні – буде чотири бурдюки… Ворушися.

Варан зрадів із можливості нарешті позбутися причепливого горні. У ніші столу відшукав окуляри – два прокоптілих скельця в грубій металевій оправі. Тісніше затяг куртку й не прощаючись вискочив із хати.

Ранкова риба плавала тут-таки, у кам'яному басейні, ще жива. Працюючи сачком, Варан наповнив і зважив три мішки; дощ уперіщив дужче й змив з нього луску, перш, ніж вантаж було перенесено, мішок по мішку, до ґвинтового майданчика.

Пружина ґвинта, накручена наполовину, здавалася незвично тонкою. До гаків на кошику вже припасовано два бурдюки; Варан завантажив рибу й потому, ледве вправляючись із дерев'яним візком, перевіз до ґвинта від водозбірні ще два важенних пузирі з водою. Він устиг перепочити й пожувати солодкої смоли, перш ніж над краєм майданчика показалася голова горні: чужинець був блідий і задихався. «Еге ж, – подумав Варан не без зловтіхи, – сто сходинок у скелі – і ми вже непритомні…»