Слава ЗСУ!

– Так я і думав, – пробурмотів Підставка. – Рибо, вийди.

Секретар згорнув карту, ще раз уклонився і щез.

Підставка мовчав. Очі його знову були заплющені, однак ніздрі дивились просто на співрозмовника. Варану здавалося, що він почуває погляд із тремких чорних отворів.

Підставка був маг. І Подорожник, який колись здавався Варану всемогутнім, проти нього був би як кошеня проти печерної ненаситі.

– Третя справа зовсім проста, – Підставка закинув голову, щоб краще вчувати Варана. – Державну зраду на тебе вішаємо. Замір проти Імператора. Підробку. Що ще? Та досить…

Варан мовчав. Підставка потяг повітря, рот його розплився в усмішці:

– Ага… Тут нас пройняло, і ми запахли бійцем, готовим дорого продати своє життя… Тихо, Варасю. Битися не будемо, принаймні тепер…

Варан мовчав, не рухаючись із місця.

Підставка простяг руку. Нічим не примітний аркуш самостійно вивільнився з купи таких самих аркушів і стрибнув у розкриту долоню Його Незрушності.

– Рудий, – не піднімаючи голосу, покликав Підставка.

Нова людина виникла, здається, просто зі стіни. Вона була не сама – наполовину вела, наполовину несла когось, сповитого, як лялька, простирадлами. У кімнаті запахло кров’ю й блювотинням, і не треба було мати нюх Підставки, щоб це відчути.

Той, кого звали Рудим – насправді він був повністю лисий – поставив свого супутника-ношу перед кріслом Його Незрушності.

– Варасю, – сказав Підставка, – ходи сюди.

Варан підійшов і зупинився поряд із кріслом.

По підборіддю людини-ноші текла рожева слина. Вона була, здається, тяжко поранена. А може, зазнала діяння магії. А може, її катували. А певніше, і те, й друге, і третє.

– Це Гордин Золоті Крила, – повідомив Підставка все так само негучно. – Блискучий наш полководець, улюбленець Імператора, що присягнувся взяти чергового сина Шуу живим і привести в ланцюгах…

Гордин Золоті Крила захрипів. Варан глянув на нього і враз одвів очі.

– Тобі його цілком правильно шкода, – сказав Підставка. – Він у великій біді… Тепер візьми штуку, яку я тримаю, і скажи мені: що це?

Варан узяв аркуш, намагаючись при цьому не торкнутися блідої тонкої руки. Розгорнув. Придивився при світлі білих і синіх вогнів, що освічували завалену паперами кімнату. Його Незрушність волів білі й сині світильники, і це було ще однією причиною, чому Варан не любив гостювати в Підставки.

– Це карта Залісся, – сказав Варан. – Я сам її робив.

– Чудово, – Підставка ледь помітно кивнув. – Гордине… Так що там було? Коли славетна летюча варта з вами на чолі пішла в атаку – з неба на землю – на цей набрід, обезумілий в гордині своїй… Що там раптом виявилось?

Рот людини-ноші смикнувся.

– Я… – вимовив він.

– Ви, звісно ж, надія імператорської гвардії… Ви – що?

– Я…ми. Розла…ми. Глибо…кі.

– Правда? – удавано здивувався Підставка. – Ось так, серед рівної долини?

– Щіли…ни, – підборіддя Гордина ходило туди-сюди. – Прова… засід…ка.

Рот його ще раз смикнувся й завмер.

Варан роздивлявся карту. Залісся, інакше назване Чашею, оточували з трьох боків гори, з четвертої – ліс, воно являло собою, звісно ж, ідеальне пристановище для розбійників і бунтівників. Атака з неба – єдиний спосіб здолати укріпленого в Чаші ворога. Атака, судячи з усього, захлинулась… Залісся було камінною рівниною, диким краєм, зарослим гостролистом. Ніяких «провалів» або «розколин» там не було зроду.

– Тут на карті – монолітне каміння, – сказав Підставка, мовби роздумуючи. – І рівне, як стіл.

– Так, – погодився Варан.

– Наша звитяжна варта намірялась викурити бунтівників із печер на рівнину й перестріляти, мов ситух. Гордин Золоті Крила самовпевнено повів ланку над самою землею, сподіваючись, мабуть, що від самого вигляду бойових крилам мерзотникам випаде зброя з рук. Але зброя не випала; ба більше, у самому серці рівнини не знати звідки взялись глибочезні розлами, злегка прикриті кущиками. Гордин, чия пиха дещо, гм, переважила його майстерність воєводи… не виявив належної обачливості щодо цих «кущиків» – хто може сховатись у дворічних заростях гостролисту, яка-така засада?

Підставка зробив паузу. Людина-ноша здригнулася в руках Рудого, що тримав його.

– Їх перебили, Варасю, – сказав Підставка. – Розколини були повні лучників, мов саможерка ікри. Птахи падали одна за одною, пронизані, наче подушечки для голок. Гвардійської ланки більше нема – майже нікого не лишилось…

Гордин захрипів. Рожева слина з новою силою покотилась по його підборіддю.

– Забирай, – звелів Підставка.

Рудий підхопив обм’якле тіло колишнього полководця, і за декілька секунд у кімнаті знову були тільки Підставка й Варан. І запах крові.