Слава ЗСУ!

«Стривайте! спочатку скажіть мені, що це ви читаєте?»

Скажу правду, я трохи отетерів від такого запитання.

«Як, що читаю, Хомо Григоровичу! вашу бувальщину, ваші власні слова».

«Хто вам сказав, що це мої слова?»

«Та чого ж іще, тут і надруковано: яку розповів такий-то дячок».

«Плюйте ж на голову тому, хто це надрукував! бреше сучий москаль. Чи я ж так говорив? Що то вже, як у кого чортма клепки в голові!Слухайте, я вам розкажу її зараз».

Ми присунулися до стола, і він почав:

Дід мій (царство йому небесне! щоб він на тому світі їв самі тільки буханці пшеничні та маківники в меду) умів прегарно розповідати. Бувало як почне — цілий день не зрушив би з місця, і все б слухав. Вже не пара якому-небудь теперішньому базіці, що як почне москаля везти[15], та ще й мовою такою, неначе йому три дні їсти не давали, то хоч берися за шапку, та з хати.

Наче тепер пам'ятаю — покійна стара, мати моя, була ще жива — як довгими зимовими вечорами, коли надворі тріщав мороз і замуровував наглухо вузькі шибки нашої хати, сиділа вона біля гребеня, виводячи рукою довгу нитку, гойдаючи ногою колиску і наспівуючи пісню, яку ніби тепер я чую. Каганець, тремтячи й спалахуючи, неначе лякаючися чогось, світив нам у хаті. Веретено хурчало; а ми всі, діти, зібравшися докупи, слухали діда, який через старість не злазив більше п'яти років з своєї печі. Та ні дивні розповіді про давню старовину, про наїзди запорожців, про ляхів, про молодецькі діла Підкови, Півтора-Кожуха і Сагайдачного не захоплювали нас так, як розповіді про яку-небудь старовинну дивну пригоду, від яких завжди дрож проходив по тілу і волосся ворушилося на голові. Часом страх було такий візьме від них, що звечора все здається бог знає яким страхіттям. Бувало вночі вийдеш чого-небудь з хати, то так і думаєш, що на постелі твоїй умостився спати виходець з того світу. І, щоб мені не довелося розповідати це вдруге, якщо не здавалася часом здалеку власна свитка, покладена в голови, дияволом, що згорнувся в клубок. Та головне у дідових розповідях було те, що за життя своє він ніколи не брехав і що було не скаже, то саме так і було.

Одну з його дивних історій перекажу тепер вам. Знаю, що багато набереться таких розумників, які пописують по судах і читають навіть гражданську грамоту[16], котрі, якщо дати їм у руки звичайний часослов[17], не розібрали б ні аза в ньому, а показувати на ганьбу свої зуби — є уміння, їм усе, що не розкажеш — смішки. Отаке невірство розійшлося по світу! Та на що, — от не люби мене боже і пречиста діво! ви, може, навіть не повірите: раз якось згадав про відьом — що ж! знайшовся урвиголова, відьмам не вірить! Та, слава богу, от я скільки живу вже на світі, бачив таких іновірців, яким провозити попа в решеті[18]було легше, ніж нашому братові понюхати табаки; а й ті відхрещувалися од відьом. Та хай присниться їм, не хочу тільки вимовити, що саме, нічого й говорити про них.

Років, де там! більше ніж сто тому, говорив покійний дід мій, нашого села й не пізнав би ніхто: хутір, найбідніший хутір! Хаток з десять, не пообмазуваних, не вкритих, стирчало то там, то там серед поля. Ані тину, ані повітки добрячої, де б поставити худобу чи воза. Це ж ще багатії так жили; а подивилися б на нашу братію, на голоту: викопана в землі яма — от вам і хата! тільки по диму й можна було дізнатися, що там живе чоловік божий.

Ви спитаєте, чому вони жили так? бідність не бідність; тому, що тоді козакував майже кожен і набирав у чужих землях чимало добра; а здебільшого тому, що не було потреби обзаводитися доброю хатою. Якого народу тоді не вешталося по всіх усюдах: кримці, ляхи, литвинство[19]! Траплялося, то й свої наїдуть купами і обдирають своїх-таки.

Усякого було.

У тому хуторі з'являвся часто чоловік, або краще диявол у людській подобі. Звідки він, чого приходив, ніхто не знав. Гуляє, пиячить і враз пропаде, як у воду, і слуху немає. Там, зирк — знову мов з неба упав, вештається по вулицях у селі, якого тепер і сліду немає і яке було, може, не далі як за сто кроків від Диканьки. Назбирає зустрічних козаків: регіт, пісні, гроші сиплються, горілка, як вода… причепиться було до красних дівчат: надарує стрічок, сережок, намиста — дівати нікуди! Щоправда, красні дівчата трохи задумувалися, беручи подарунки: бог знає, може, справді перейшли вони через нечисті руки. Рідна тітка мого діда, що тримала у той час шинок на теперішній Опішнянській дорозі, в якому часто гуляв Басаврюк, так звали того бісівського чоловіка, якраз говорила, що ні за що на світі не погодилася б узяти від нього подарунків. Знов, як і відмовитися: кожного візьме страх, як нахмурить він було свої щетинисті брови і кине спідлоба такий погляд, що, здається, забіг би бог знає куди; а візьмеш, то на другу ніч і чимчикує в гості який-небудь приятель з болота, з рогами на голові, і давай душити за шию, коли на шиї намисто, кусати за палець, коли на ньому перстень, чи тягти за косу, коли в неї вплетена стрічка. Бог з ними тоді, з тими подарунками! Та от лихо — і здихатися не можна: кинеш у воду — пливе чортячий перстень чи намисто поверх води, і до тебе ж у руки.

---

  [15] Тобто брехати.

  [16] Грамота — офіційний письмовий акт, документ.

  [17] Часослов — богослужбова книга з текстами релігійних пісень і молитов.

  [18] Тобто збрехати на сповіді.

  [19] Литвинство — литовці і поліщуки. Не піду я танцювати з нареченим своїм; понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, і, замість димаря, хрест стоятиме на дашку!»