Слава ЗСУ!

«Що. кумо, скрикнув, увійшовши, кум: «тебе ще й досі трясе пропасниця?»

«Егеж, нездужається», відповіла Хівря, неспокійно поглядаючи на дошки, накладені під стелею.

«Ану, жінко, дістань-но там у возі баклажок!» казав кум до жінки, що приїхала з ним разом: «ми хильнемо його з добрими людьми; прокляті баби нагнали такого страху, що й сказати соромно. Та ми ж, їй-богу, браття, через дурницю приїхали сюди!» казав він далі, сьорбаючи з череп'яного кухля. «Я тут-таки ставлю нову шапку, якщо баби не надумали покепкувати з нас. Та хоч би й справді сатана! — Що сатана? Плюйте йому на голову! Нехай би оцю хвилину забагнулось йому стати ось тут, наприклад, передо мною: був би я собачий син, коли не дав би йому дулю аж під самісінький ніс!»

«Чого ж ти враз зблід увесь!» закричав один з гостей, вищий від усіх на голову, що намагався завжди вдавати з себе сміливця.

«Я… Господь з вами! приснилось!»

Гості посміхнулись. Задоволена усмішка з'явилась на обличчі дотепника-сміливця.

«Куди тепер йому збліднути!» підхопив другий: «щоки в нього розцвіли, як мак; тепер він не Цибуля, а буряк, — або краще, як та червона свитка, що так налякала людей».

Баклажок прокотився по столу і зробив гостей ще веселішими, ніж перше. Тут Черевик наш, якого давно мучила червона свитка та не давала й на хвилину спокою цікавому його духові, підступив до кума.

«Скажи, будь ласка, куме! от питаю, та ніяк не допитаюся, що то за історія з тією проклятою свиткою».

«Е, куме! воно б не годилось розповідати проти ночі; та хіба вже на те, щоб догодити тобі й добрим людям (при цьому повернувся він до гостей), що їм, я бачу, так само, як і тобі, хочеться дізнатися про цю диковину. Ну, добре. Слухайте ж!»

Тут він почухав плече, втерся полою, поклав обидві руки на стіл і почав:

«Раз, за яку провину, їй-богу, вже й не знаю, вигнали одного чорта з пекла».

«Як же це, куме!» перебив Черевик: «як же могло це статися, щоб чорта вигнали з пекла?»

«Що ж робити, куме, вигнали, то й вигнали, як ото собаку хазяїн виганяє з хати. Може, йому забагнулося вчинити яке-небудь добре діло, ну й показали йому поріг. От чортові бідному так стало сумно, так сумно за пеклом, що хоч на гілляку. Що робити? Почав з горя пити. Отаборився в отому сараї, що, як ти бачив, розвалився під горою і що повз нього ні один добрий чоловік не пройде тепер, не захистивши спершу себе хрестом святим, і став той чорт такий гультяй, якого не знайдеш і між парубками. Од ранку й до вечора тільки й діла, що сидить у шинку!..»

Тут знову суворий Черевик перебив нашого оповідача: «Бог знає, що говориш ти, куме! Як це можна, щоб чорта впустив хто-небудь у шинок: адже в нього ж є, хвалити бога, і кігті на лапах, і ріжки на голові». «Ото ж бо й штука, що на ньому була шапка й рукавиці. Хто його впізнає? Гуляв-гуляв — нарешті дійшло до того, що пропив усе, що мав при собі. Шинкар довго давав набір[13], потім і перестав. Довелося чортові заставити червону свитку свою, мало не за третину ціни, жидові, що шинкарював тоді на Сорочинському ярмарку; заставив та й каже йому: «гляди ж, жиде, я прийду до тебе по свитку якраз через рік, бережи її!» і зник, як у воду. Жид роздивився гарненько свитку: сукно таке, що й у Миргороді не дістанеш! а червоний колір горить, як вогонь, аж не надивишся! От жидові надокучило дожидатися строку. Почухав собі пейсики, та й злупив з якогось приїжджого пана мало не п'ять червінців. Про строк жид і забув зовсім. Коли це одного разу, надвечір, приходить якийсь чоловік: «ну, жиде, віддавай мою свитку!» Жид спочатку був і не впізнав, а потім, як роздивився, то прикинувся, ніби й у вічі не бачив: «яку свитку? в мене нема ніякої свитки! я знати не знаю твоєї свитки!» Той зирк, — і пішов; та тільки ввечері, коли жид, замкнувши свою халупу й перелічивши в скринях гроші, накинув на себе простирало і став по-жидівському молитись богу — чує шарудіння… гляне — з усіх вікон повиставлялись свинячі рила…»

Тут справді почувся якийсь неясний звук, що дуже скидався на свиняче рохкання: всі зблідли… Піт виступив на обличчі оповідача.

«Що?» промовив злякано Черевик.

«Нічого!..» відповів кум, трясучись усім тілом.

«Га!» обізвався один із гостей.

«Ти сказав…»

«Ні!»

«Що ж воно рохнуло?»

«Бог знає, чого ми переполохались! нікого нема!»

Всі злякано стали озиратись навколо й почали нишпорити по кутках. Хівря була ні жива ні мертва. «Ех ви, баби! баби!» промовила вона голосно: «чи вам козакувати й бути чоловіками! вам би веретено в руки, та й посадити за гребінь; один хто-небудь, може, прости господи… Під ким-небудь ослін заскрипів, а всі й кинулись, як навіжені!»

---

  [13] Те саме, що давати в борг.