Слава ЗСУ!

Чимдуж поганяючи коней, вони проскакали порослою лісом долиною і одним з виярків - не тим, де збиралися вчинити вбивство, а дальшим - вихопились на край урвища. Але й там не спинилися ні на мить і погнали чвалом через рівнину, аж поки повернулись до хащі, де перед тим так спритно перетворилися на команчів.

Обернутися знов на мексиканців було куди простіше й забрало менше часу. Водою з фляг вони квапливо змили з себе фарбу, так само квапливо дістали з великого дупла й понапинали на себе свою звичайну одіж і, знову скочивши на коней, поскакали в напрямі Леони.

Дорогою додому вони розмовляли тільки про одне: про вершника без голови. Усе ще охоплені жахом, вони ніяк не могли пояснити того неймовірного явища і, так ні до чого й не дійшовши, роз'їхалися по своїх хакале. - Прокляття! - вигукнув Койот, переступивши поріг і повалившись на своє тростинове ложе.- Заснеш тепер після такого! Святий Боже, ото страхіття! Аж уся кров у жилах захолола. А от зігрітися нема чим. Бутель порожній, пивниця зачинена, і всі кругом сплять... Матір Божа! Що воно могло бути? Привид? Та ні, я ж сам схопив його, і Вісенте схопив з другого боку. Під одягом було людське тіло чи щось дуже схоже. Ні, то не мана... А може, чиясь хитра витівка? Але кому й навіщо це потрібно? Хто ще, крім мене та моїх товаришів, влаштував би маскарад у прерії? Та ще й який моторошний!.. Тисяча чортів! А може, хтось випередив мене? Може, ще комусь обіцяно тисячу доларів, і він їх заробив? Що, як то таки був ірландець - мертвий і з власною відтятою головою в руках? Та ні, не може бути, просто не віриться... А що ж тоді?.. Стривай, здається, зрозумів. Ну певно, що зрозумів! Ного могли попередити про наш намір чи, може, він і сам щось запідозрив. Ото й утнув таку штуку, щоб нас налякати. Мабуть, ще й сам був десь поруч, дивився, як ганебно ми тікали... Прокляття! Хто ж міг нас зрадити? Наче й нікому. Та певне, ніхто ж не знав, що ми намислили. То як же він міг приготувати той диявольський сюрприз?.. А-а, зовсім забув! Ми ж їхали прерією за ясного дня. Він міг побачити нас і здогадатися про наш намір. Ну звісно ж, що так. А потім, поки ми перевдягалися в хащі, він і зладнав того вершника. Оце єдине пояснення, іншого не придумаєш. Бісові дурні! Злякались опудала!.. Ну ні, хай йому чорт, не довго він радітиме! Завтра ж знов поїду на Аламо. Я з тією тисячею не розминуся, нехай хоч і рік на це піде. А як і ні, то д і л о однаково буде зроблено. Досить і того, що я втратив Ісідору. А може, це й не так, але сама лиш підозра зводить мене з розуму. Якщо я дізнаюся, що вона таки впадає за ним, що вони зустрічалися після того, як... О, тоді я збожеволію і знищу не тільки того проклятого ірландця, а й кохану жінку. Атож, доньє Ісідоро Коварубіо де Лос-Льянос, ангеле краси й демоне облуди! Я можу задушити тебе в своїх обіймах, але можу і вбити! Те чи те - ось твоя доля. Отож вибирай!

Від цієї погрози, а також від того, що знайшлося вірогідне пояснення загадки, яка гнітила його, в мексиканця полегшало на душі, і невдовзі він заснув.

Прокинувся він аж тоді, коли до його хатини зазирнуло вранішнє світло, а з ним і гість.

- Хосе! - вигукнув Койот з подивом і неприхованою радістю.- Ти тут?

- Еге ж, сеньйоре.

- Радий бачити тебе, Хосе. І донья Ісідора тут, цебто на Леоні?

- Еге ж, сеньйоре.

- Так скоро й тут! Ще ж і двох тижнів не минуло, як вона поїхала звідси, хіба не так? Мене в селищі не було, але я чув про це. Я чекав від тебе звістки, Хосе. Чому ти не писав?

- Тільки тому, сеньйоре доне Мігелю, що не було нікого надійного, з ким ту звістку надіслати. Я мав для вас деякі новини, але не міг довірити їх комусь чужому. Хоч, на жаль, ви мені за них не подякуєте, одначе моє життя у ваших руках, і я пообіцяв, що ви знатимете все.

Койот підхопився, наче вжалений.

- Про неї і про нього? Це видно з твого обличчя. Твоя пані зустрічалася з ним?

- Ні, сеньйоре, скільки я знаю, після того першого разу не зустрічалася.

- Що ж тоді? - трохи спокійніше запитав Діас.- Вона гостювала тут, коли він оселився в готелі. Щось між ними було?

- Еге ж, доне Мігелю, щось таки було, і я це добре знаю, бо сам був посильним. Тричі відносив йому від доньї Ісідори кошики з ласощами, а останнього разу й листа.

- Листа? Ти знаєш, що там написано? Прочитав його?

- Завдяки вашій ласці до бідного хлопця я зміг і прочитати його, і навіть переписати.

- Він при тобі?

- Еге ж. Бачите, доне Мітелю, ви недаремно посилали мене до школи. Ось що написала йому донья Ісідора.

Діас нетерпляче схопив аркушик паперу й уп'явся в нього очима. То була копія записки, надісланої при кошику з ласощами.