Слава ЗСУ!

Вона молода,-але юною дівчиною її вже не назвеш. Позаду в неї двадцять весен, а може, й двадцять одна, і, мабуть, зайве казати, що для жінки, яка народилась і зросла під південним небом, то вже вік далеко не дівочий.

А проте її врода анітрохи не потьмяніла. Донья Ісідора й тепер така ж гарна, як і в свої «квітучі шістнадцять». А може, ще й краща. І не думайте, що отой темний пушок над губою позбавляє її обличчя жіночої принадності. Ні, скоріш робить його ще спокусливішим. Ви звикли до білявих саксонок, і з першого погляду той темний пушок над губою, може, й не потішить ваше око. Та погляньте ще раз - і повірте, ви зміните свою думку. За третім поглядом ваша байдужість зовсім розвіється, а за четвертим ви відчуєте справжній захват!

А коли придивитеся ще пильніше, то остаточно допевнитесь, що отака прекрасна молода смаглявка з темним пушком над губою - одне з найчарівніших створінь, якими благодатна природа милує чоловіче око.

Оце така Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос. І коли що й відбирає їй жіночності, то не пушок над губою, а лихий, мало не хижий вираз, що часом набігає на її обличчя, відкриваючи під тією темною смужкою блискучі білі зуби.

Та навіть у такі хвилини вона прекрасна, хоч то вже скоріш краса дикої кішки, що викликає не так ніжну прихильність, як поштивий острах. І хоч коли на неї глянеш, одразу видно, що ця жінка наділена непересічним розумом, твердою і рішучою вдачею, відчайдушною відвагою,- усе це виразно відбивається на її тендітному, вродливому обличчі, на якому ніколи не побачиш найменших ознак слабкості чи остраху. Здається, рум'янці на її смаглявих щоках не згаснуть навіть перед лицем смертельної небезпеки.

Молода мексиканка їде сама порослою лісом долиною Леони. Неподалік видно будинок, але вена простує в протилежний бік. То гасієнда її дядька, дона Сільвіо Мартінеса, і саме звідти вона нещодавно вирушила.

У сідлі вона сидить твердо, наче влипла. Кінь під нею гарячий і має звичку виявляти свій норов, раз у раз пориваючись стати дибки. Але за вершницю можна не турбуватися: вона дасть собі раду з будь-яким конем.

На сідельній луці висить легке ласо, якраз до руки вершниці. Воно ретельно скручене кільцем, і з цього видно, що власниця ніколи не занедбує його, а отже, і вміє з ним поводитись. І вона таки вміє- кидає ласо не гірше за справжнього мустангера й дуже пишається своєю майстерністю.

Донья Ісідора їде не дорогою, яка тягнеться понад берегом річки, а путівцем, що починається від гасієнди її дядька й виходить на ту дорогу біля вершини пагорба, чи, власне, крутосхилу понад долиною Леони.

Путівець там круто береться вгору, аж кінь починає сапати. Та ось вершниця вже на гребені, де проходить дорога, що належить усім і кожному.

Молода мексиканка напинає поводи. Але не для того, щоб дати коневі перепочити,- просто вона приїхала туди, куди їй потрібно.

Обіч дороги прослалась чимала округла галявина акрів на два-три. Вона поросла травою, але ніде не видно жодного деревця - така собі невеличка прерія у прерії. Звідусіль її обступають колючі зарості, зовсім не схожі на те лісове шатро, з-під якого щойно виїхала вершниця. Цю суцільну стіну чагарників розтинають лише три ледь помітні стежки, що розходяться в різні боки від галявини.

Виїхавши майже на середину, молода мексиканка поплескує по шиї свого коня, щоб заспокоїти його. Та це навряд чи потрібно: коня вже вгамував крутий узвіз, і він більше не поривається вперед і не гарцює на місці.

- Я приїхала раніше,- тихо каже донья Ісідора сама до себе, дістаючи з-під серапе золотий годинник,- отож мушу зачекати, якщо він взагалі приїде. Та чи приїде? Боже, хоч би він уже досить одужав і зміг вибратися сюди!.. Я аж тремчу вся. Чи це так кінь тремтить з утоми? Ні, це в мене нервовий дрож. Ніколи зі мною такого не було. Чи я боюся? Мабуть, що так. Дивна річ - боюся коханого чоловіка, єдиного, кого я справді покохала. Атож, те, що я почувала до дона Мігеля, було не кохання. Просто дівочі химери. І добре, що я їх позбулася. Добре, що він виявився боягузом. Це враз розвіяло мої романтичні мрії, відкрило мені очі на те, що ніякий він не герой. Я маю дякувати долі за це розчарування. Тепер я ненавиджу його, бо він, як я чула, став... Пресвята Діво, невже таки правда, що він став... розбійником?! І все ж я б не побоялась зустрітися з ним, навіть і в оцьому безлюдному місці... Боже ж ти мій, боятися того, кого кохаєш, про кого знаєш, що він добрий, благородний,- і водночас не мати ніякого страху перед ненависною тобі людиною, жорстокою і безжальною! Як це дивно, незбагненно!.. А втім, що ж дивного? Я ж тремчу не зі страху перед небезпекою. Єдине, що мене страшить,- • це бути нелюбою йому. Ось звідки цей мій дрож, ось чому- я ще жодної ночі не спала спокійно, від того самого дня, як він визволив мене від п'яних дикунів... Я ніколи не казала про це йому і не знаю, як він сприйме моє освідчення. Але мушу сказати і таки скажу. Просто не можу зносити далі цю непевність. А якщо мої надії не справдяться - хай уже краще розпач... нехай навіть смерть!.. Чш!.. Здається, тупотять копита! Хтось їде сюди! Він? Так, онде між деревами майнула мексиканська вишивка. Він любить носити наше вбрання. Та й не дивно - воно ж так йому личить!.. Пресвята Діво, а на мені серапе й сомбреро! Він може подумати, що це чоловік. Геть цю облуду! Нехай побачить мене жінкою, такою, яка я є...