Слава ЗСУ!

Зазирнувши всередину капелюха, Зеб побачив двоє прізвищ: новоорлеанського капелюшника, чия марка була приклеєна до наголовка зісподу, і друге, написане рукою й добре йому знайоме,-«Генрі Пойндекстер».

Тепер настала черга оглянути плащ. На ньому також були прикмети, які свідчили, що він належав тому ж таки власникові.

- З біса цікаво! - пробурмотів мисливець, утупивши очі в землю й глибоко замислившись.- Капелюхи, голови й усе інше. Капелюхи не на тих головах, голови не на тих місцях. Побий мене грім, щось воно тут не так! Якби мені не боліло так під лівим оком, де стукнув цей вояк, я б міг подумати, що й моя власна довбешка вже не в мене на в'язах!.. Він, звісно, не годен нічого пояснити,- додав Зеб, позирнувши на Моріса,- принаймні поки з нього не вийде гарячка. А коли воно буде, то й сам біс не знає.- Він з хвилину помовчав, про щось міркуючи.- Ну що ж, тут нам лишатися нема чого. Треба доправити його до хатини. Він написав на тій картці, що не може й кроку ступити. Це тільки гарячка додала йому трохи сили. А нога онде розпухла ще дужче. Нічого не вдієш, доведеться нести.- Старий мисливець знов замислився, немовби прикидаючи подумки, як це зробити.- Від цього бевзя годі сподіватися якоїсь ради,- провадив він, поглянувши на Феліма, який теревенив щось до Тари.- В того безсловесного пса більше глузду, ніж у нього. Ну, та нехай. Як дійдеться до діла, я таки завдам йому роботи, аж-аж. Ото тільки що б його придумати? Мабуть, треба зробити ноші. На це нам знадобляться дві жердини і плащ... або ж ковдра, яку приніс Фелім. Атож! Ноші - ось що нам потрібно.

Тепер і безтурботного ірландця було прикликано на допомогу.

Вони зрізали та обстругали два деревця, футів на десять завдовжки. Потім зробили дві коротші жердини, прив'язали їх до довших як поперечки, і на ту раму натягли спершу ковдру, а зверху, для міцності,- плащ. Вийшли такі собі грубі ноші, щоб покласти на них хвору чи п'яну людину.

І треба сказати, що мустангер, коли його понесли на тих ношах, більше скидався на п'яного, бо в гарячковій нестямі знову почав шаліти, і його довелося прив'язати до рами.

На відміну від звичайних, ці ноші несло не двоє людей, а людина і кінь. Передні кінці жердин прив'язали до Зебової «худобини», а задні тримав Фелім. Старий мисливець виконав свою обіцянку й справді завдав ірландцеві «аж-аж», і той погодився чи, краще сказати, скорився. А сам Зеб обрав собі куди легшу роль провідника.

Власне кажучи, Зеб Стамп нічого нового не вигадав. То була груба подоба мексиканського паланкіна, що його нерідко можна побачити на півдні Техасу. Зебові ноші різнилися від нього тільки тим, що не мали над собою шатра і замість двох мулів їх несли на собі людина й кінь.

В такому-от імпровізованому паланкіні Моріса Джеральда й привезли до його оселі.

Коли та дивовижна процесія добулася до мустангерового хакале, надворі вже споночіло.

Дужі, але обережні руки перенесли хворого на його постіль, прикриту кінськими шкурами. Мустангер не тямив, де він, і не впізнавав облич друзів, що схилялися над ним. Та хоч свідомість до нього й не поверталась, він став трохи спокійніший і вже не поривався кидатись на людей, як раніш.

Він не лежав мовчки, але й не відповідав, коли його про щось лагідно питали, або ж відповідав так недоладно, що жаль було слухати. Але з уст його злітали такі страшні слова, що викликали не тільки жаль, а й тяжкі роздуми.

його друзі як могли перев'язали йому хвору ногу, і тепер доводилося тільки чекати ранку.

Фелім пішов спати на своє ложе, а старий мисливець залишився чатувати біля хворого. Не варт закидати слузі невірність чи недбальство, бо Зеб сам умовив його лягти, сказав, що ні до чого їм обом сидіти цілу ніч без сну.

Старий мисливець мав на те свої причини. Він не хотів, щоб страшне марення хворого почув ще хтось, крім нього, хоч би й Фелім. Нехай уже він сам усе те слухатиме.

І Зеб сидів отак сам аж до ранку й слухав ту гарячкову мову.

Старий мисливець чув слова, що дивували його, й імена, які зовсім його не дивували. Він анітрохи не дивувався, раз у раз чуючи ім'я Луїзи Пойндекстер і звернені до неї палкі слова кохання.

Та було ще одне ім'я, що часто зривалося з уст хворого, і за тим ім'ям ішла мова, далеко не така приємна для Зебового вуха. То було ім'я Луїзиного брата, і за ним вихоплювалися уривчасті, безладні, майже незбагненні слова.

Проте, зіставляючи ті слова між собою і доповнюючи їх уже відомими йому обставинами, Зеб Стамп ще задовго до світанку дійшов цілком певного висновку: Генрі Пойндекстера вже не було живого!