Слава ЗСУ!

Непохитно вірячи в цілющу силу кактусів,- ця віра притаманна майже всім жителям багатої на ці рослини Мексики,- Зеб Стамп не визнавав лікарів, і навіть якби їх було напохваті й зо два десятки, то не скористався б з нагоди й не покликав жодного. Він був певен, що Морісові Джеральду не загрожує небезпека, принаймні від ушкоджень і ран.

Небезпека йому загрожувала, але зовсім інша.

- Ну от, містере Феліме,- мовив мисливець, закінчивши свої лікарські клопоти,- ми зробили йому все, що можна було зробити зовні, і тепер саме час подбати про його нутрощі. То ти кажеш, ніякого харчу в домі нема?

- Ані крихти, містере Стампе. А ще гірше, що й випити нема чого. Ніде ні крапелиночки.

- Це ти, клятий п'янюго, все вижлуктив! - гримнув Зеб, і лютий вираз його обличчя свідчив, що ця звістка вразила і його.- Тут було стільки питва, що вистачило б, аж поки хлопчина одужає. А тепер що робити?

- Бога ради, містере Стампе! Ви мене даремно кривдите! Даремнісінько. Я пив тільки з малої фляжки. А бутля спорожнили оті бісові індіанці. Щиру правду вам кажу.

- Брехні! Ти б так не впився самим тим, що було у фляжці. Я ж тебе, клятого ненажеру, добре знаю. Напевне, й до бутля не раз прикладався.

- Всіма святими присягаюся...

- Під три чорти твоїх святих! Жодна розумна людина не вірить у те кодло... Ну що ж, годі вже про це. Ти висмоктав усе віскі - і край. Тепер ближче як за двадцять миль його не дістанеш, отож так і буде.

- Боже, оце-то лихо!

- Припни свого бісового язика і слухай, що я скажу. Без питва ми сяк-так обійдемось, а ось конати з голоду нам ні до чого. Хлопчина онде зовсім охляв. Певно, вже хтозна-відколи не мав і ріски в роті. Та й сам я такий голодний, що ладен їсти й койота, а від смаженої індичини й поготів не відмовився б, бо вона ж таки напевне смачніша від койота. Одначе, щоб їсти смажену індичину, треба мати індика, і на Аламо здобути його не так уже й важко. Отож ти лишишся тут і доглядатимеш хлопчину, а я пройдуся берегом, може, й натраплю десь того булькотуна.

- Я зроблю все як треба, містере Стампе, можете мені...

- Помовч, доки я скінчу!

- І словечка більш не зроню, їй-Богу!

- Тож мовчи і слухай. Є одне діло, і я маю бути певен, що ти в ньому не схибиш. Річ ось у чім. Якщо сюди хтось набреде, поки мене не буде, ти зараз же даси мені знати. Ту ж таки мить, зрозумів?

- Авжеж. Так і зроблю, будьте певні.

- Гляди ж, я покладаюся на тебе.

- Можете мені вірити. Тільки от, містере Стампе, як це зробити? Як я дам вам знати, коли ви зайдете десь далеко й не почуєте мене? Що тоді робити?

- Ну, навряд щоб я зайшов надто далеко. Таким раннім ранком індики мають гуляти й поблизу... Одначе все може бути,- сказав Зеб, подумавши.- Рушниці в хатині нема? Або й револьвер згодиться.

- Нема ні того, ні того. Панич забрав із собою, коли востаннє їхав до селища. То, мабуть, там і залишив.

- Кепсько. Я ж і справді можу тебе не почути... Уже переступивши поріг, Зеб спинився й знов замислився.

- Дарма! - вигукнув він за хвилину.- Придумав! Ось як ми зробимо. Бачиш мою стару худобину? Онде вона припнута під деревами.

- Бачу, містере Стампе. Певно, що бачу.

- А отой колючий кактус на краю галявини бачиш?

- Ну звісно.

- От і молодець. А тепер слухай. Коли я піду, не забувай визирати за двері, а як хтось сюди поткнеться, біжи мерщій до того кактуса, зріж гілку, де найбільше колючок, і застроми її конячині під хвіст.

- Боже мій, та навіщо ж мені отаке робити?

- Гм, мабуть, треба-таки пояснити тобі,- задумливо мовив Зеб,- а то ти ще, гляди, чогось не того наробиш. Бачиш, Феліме, коли б сюди без мене хтось над'їхав, я маю одразу ж знати про це і притьмом повернутися. Далеко я не піду, але ж однаково можу не почути, як ти гукатимеш. Коняка зробить це краще за тебе. Тільки запхай їй кактуса під самий хвіст, і нехай собі верещить. А вже її я не почую, хіба що як лежатиму мертвий. Отож, Феліме, зроби все точнісінько як я тобі кажу.

- Усе так і зроблю, щоб я пропав!

- Гляди ж бо. Від цього може залежати життя твого хазяїна.

Промовивши це останнє застереження, мисливець почепив на плече свою довгу рушницю й пішов від хатини.

- Він таки має голову на в'язах, цей старий,- озвався Фелім, коли Зеб уже не міг його почути.- Тільки чого це він так боїться, щоб хтось сюди не приїхав? Мовляв, якась небезпека, і паничеве життя від цього залежить? Еге ж, саме так він і сказав. І звелів визирати за двері. То, мабуть, треба одразу ж піти подивитися.

З цими словами він вийшов за двері й пильно оглядів усі стежки, що вели до хатини. Тоді повернувся й став на порозі, мов солдат на варті.