Слава ЗСУ!

- Сеньйоре, я не розумію вас.

- Он як? А чого ж тут не розуміти? Я ж вам кажу, що хазяїн у ліжку.

- У ліжку? О такій порі? Хіба з ним щось...

- Негаразд, ви хотіли сказати? Авжеж, таки негаразд, ціла купа негараздів, задосить, щоб пролежати в ліжку не один тиждень.

- О сеньйоре, невже він захворів?

- А я ж вам про що кажу! Ото ж бо й є, панночко, чого вже правду ховати. Та й йому від того* що я про це сказав, ні гірше, ні краще не буде. Хоч і в очі йому це скажи, він і словом не заперечить.

- То він хворий. О сеньйоре, ви скажете мені, що з ним і від чого він захворів?

- Та певне, але сказати можу тільки про одне з того, що ви оце спитали. Хвороба його така, що він увесь побитий і подряпаний, а чи він сам так побився, чи хто інший його побив - про те лише Бог знав. В нього дуже забита нога, а шкіра так подерта, наче його зав'язали в мішок з десятком лютих котів. Живого місця на ньому немає, бодай отакісінького, як ваша долонька. А ще гірше, що він не тямить себе.

- Не тямить себе?

- Анітрішки. Верзе таке бозна-що, як ото коли хтось хильне зайвого і уявляє собі, ніби за ним ганяються з дрючком. Та як по правді, то йому б тепер і на користь трохи хильнути, якби тільки було що. Але ж ніде ні крапелиночки - ні в бутлі, ні у флязі... Стривайте, а ви не маєте при собі якоїсь маленької фляжечки? Трохи того агвардієнту - так звуть його по-вашому? Дарма, мені траплялося куштувати й гірше зілля. А я ж таки певен, що ковток того питва пішов би хазяїнові на користь. То скажіть правду, пані: чи маєте ви його при собі?

- Ні, сеньйоре, нічого такого я не маю. На жаль, не маю.

- Ет! Шкода бідолашного панича Моріса. Воно було б йому страх як корисно. Ну, та нічого не вдієш, хай потерпить.

- Але, сеньйоре, чи можна мені його побачити?

- Аж ніяк не можна. Та й навіщо воно? Він же однаково не добере, чи то ви, чи його бабуся. Кажу ж вам, він увесь побитий і не тямить себе.

- Тим більше мені треба його побачити. Може, я б чимось прислужилася... Я... я перед ним у боргу...

- А, то ви йому щось винні? І хочете віддати борг? Ну, це зовсім інша річ. Але для цього вам зовсім не треба його бачити. Я тут управитель і веду всі його справи. Хоч писати сам я не вмію, але поставлю на папірці хрестик, і то буде все одно що розписка за будь-яким законом. Атож, пані, ви можете віддати ті гроші мені, і ручуся вам, що хазяїн ніколи більше їх з вас не правитиме. Як по правді, то воно й дуже до речі, бо ми скоро від'їжджаємо, і гроші будуть нам потрібні. Отож, коли вони при вас, я візьму в хатині папір, перо та чорнило й зараз же дам вам розписку.

- Ні, ні! Я мала на думці не гроші. Це інший борг... борг вдячності.

- Пхе! Ото й тільки? То його дуже легко віддати, і розписки не треба. Але платити такий борг зараз марно: хазяїн однаково не второпає, що ви говорите. Коли він прийде до тями, я скажу йому, що ви тут були й усе заплатили.

- А все-таки, чи можна його побачити?

- А все-таки не можна.

- Сеньйоре, мені це дуже потрібно.

- Мало що вам потрібно. Мене залишено тут вартувати й суворо наказано не пускати нікого до хатини.

- Це не може стосуватися мене. Я його друг. Я друг дона Морісіо.

- А звідки Фелімові О'Нійлу це знати? Хоч яке гарненьке у вас личко, а може статися, що ви хазяїнові не друг, а лютий ворог. Небом присягаюся, дивлюсь я оце на вас, і воно таки на те схоже.

- Мені треба побачити його! Треба! І я його побачу!

З цими словами Ісідора зіскочила з коня й рушила до дверей.

її рішучий вигляд і не по-жіночому розгніване обличчя напоумили ірландця, що настав час виконати настанови Зеба Стампа й що він надто довго з цим зволікав. Квапливо шаснувши до хатини, він повернувся, озброєний томагавком, і вже хотів був пробігти повз мексиканку, коли раптом спинився, побачивши в її руці пістолет, націлений просто йому в голову.

- Киньте сокиру! - крикнула вона.- Негіднику, тільки замахніться на мене, і то буде останній ваш рух!

- Замахнутися на вас, пані? На вас? - пробелькотів колишній конюх, якому перед тим аж мову одібрало зі страху.- Боже мій! Та хіба ж я на те його взяв? Ніколи в житті! На чому хочете присягнуся - хоч на хресті, хоч на Біблії. Щира правда, пані, я взяв цю сокирку зовсім не проти вас!

- А навіщо ж ви її взяли? - спитала Ісідора, вже розуміючи, що помилилася, і опустила пістолет.- Для чого вам ця зброя?

- Тільки виконати наказ, який мені дано, їй же Богу! Тільки зрубати гілку з кактуса - онде він, бачите? - і застромити її під хвіст отій старій конячині. Ви ж дозволите мені це зробити?