Слава ЗСУ!

Розділ LXX «ЇДЬТЕ, ЗЕБЕ, І ПОМАГАЙ ВАМ БОЖЕ!»

Старий мисливець нічого не робив поспіхом. Навіть пив неквапливо, отож і тепер, коли гаяти час ніяк не годилося, він помалу, немовби знехотя, прикладався до своєї склянки.

Молода креолка, якій не терпілось почути його розповідь, не дочекалася, поки він озветься сам.

- Скажіть, любий Зебе,- спитала вона, відіславши служницю,^ за що заарештували того мексиканця, Мігеля Діаса? Мені здається, я про нього дещо знаю.

- Не ви одна, міс Луїзо, про нього скрізь іде лиха слава. Он і ваш брат... але про це ми зараз не будемо. А от Зеб Стамп таки знав, чи нехай має велику підозру, що отой самий Мігель Діас якось був причетний до... Ви розумієте, про що я кажу?

- Кажіть далі, містере Стампе!

- Ну, то ось як воно все було. Коли ми вернулися з Аламо, хлопці, які погналися за тими індіанцями, виявили, що ніякі то були не індіанці. Ви, звісно, вже чули про це. Усе те причандалля, знайдене в дуплі, не лишає сумніву, що ми бачили там на кручі вагату перевдягнених білих. Я й сам про це здогадався з тих карт, що вони покинули в хакале.

- Виходить, це були ті самі, що залізли до хатини вночі? Ті, кого бачив Фелім?

- Достеменно так. Ті самісінькі мексиканці.

- А чому ви думаєте, що то були мексиканці?

- Та як же мені не думати, коли я сам це з'ясував. Простежив кожного з ватаги аж до його кубла.

Молода креолка вже не перебивала Зеба. Його розповідь обіцяла нові відкриття, що вселяли надію. І Луїза мовчки чекала продовження.

- Бачте, оті карти, а ще й кілька їхніх слів, які мені сяк-так спромігся переказати Фелім, навели мене на думку, що то мексиканці. А допевнившись цього, я вже міг прикинути, звідки вони взялися. Тутешніх мексиканців я знаю, отож мені неважко було здогадатися з Фелімових слів, що то за четвірка. Не обдурили мене й їхні індіанські лахи. Після того я вже міг піти й показати на кожного пальцем. А вже на одного, то запевне. На котрому я поставив свій знак.

- Поставили знак? Як це розуміти, Зебе?

- Пам'ятаєте, я стрельнув звідти, від хатини?

- Ну звісно. Але індіанців я не бачила, бо стояла під деревами. Бачила тільки,, що ви в когось вистрілили.

- То щоб ви знали, міс Луїзо, коли Зеб Стамп у когось стріляє, його куля рідко не лишає сліду. Я був певен, що влучив у того поганця. Хоча й стріляв здаля, і куля вже не мала такої сили, одначе я знав, що вона зачепила його. Добре бачив, як він сіпнувся, отож і подумав собі: «Коли в тій шкурі немає дірки, я ладен помінятися з ним своєю!» Ну, а як вернулися наші хлопці й розказали, що то були ніякі не індіанці, а білі, я вже знав достеменно, хто вони є, і міг би тут-таки й злапати їх, але не зробив цього. - Але чому, містере Стампе? Ви ж не хотіли дати їм утекти? А може, саме ці люди винні в смерті мого бідолашного брата...

- От якраз через те я й дав їм до пори погуляти на волі. Та була й ще одна причина. Я не хотів забиватись далеко від форту, бо побоювався, щоб там не сталося без мене чогось лихого. Ви розумієте? А ще я не вивів їх тоді ж таки на чисту воду, бо треба було діяти напевне.

- Так ви й зробили?

- Аякже, тільки так. Я бачив, що на дощ не збирається, і не дуже квапився з тим, що надумав. Отож і чекав, поки вернуться солдати і я зможу спокійно залишити нашого хлопчину у в'язниці. А вже тоді сів на свою стару худобину й подався туди, де знайшли індіанське причандалля. Хто там був, розказали мені, де те місце, і я його легко знайшов. Вони мали за провідника отого зеленого Спенглера, і я був певен, що він не помітив доброї половини слідів, а я там щось таки винишпорю. Та й не помилився. Перший-ліпший дурень, що колись був у прерії, знайшов би поворотний слід тих фальшивих команчів. Будь-який крамар зміг би простежити той слід через усю рівнину, а от ні містер Спенглер, ні хто інший цього не зробили. Ну, а мені все те було заіграшки, хоч вони там добряче натоптали. Я пройшов слідами кожного з тих чотирьох коней до самої стайні.