Слава ЗСУ!

Ірландець Фелім уже згадував його ім'я: то був Зебулон Стамп, або «старий Зеб Стамп», як називали його дуже нечисленні знайомі.

«Уроджений і питомий кентуккієць»,- як казав він сам, коли його питали, звідки він родом,- Зеб Стамп провів свої молоді роки там-таки в штаті Кентуккі, серед пралісів по берегах Міссісіпі, не визнаючи іншого діла, крім полювання. Не зрадив він свого покликання й тепер, у зрілому віці, перебравшись у дикі хащі південно-західного Техасу.

З того, як вистрибував навколо гостя Тара, радісно вітаючи його в свій собачий спосіб, можна було здогадатися й про дружні стосунки між Зебом Стампом і Морісом-мустангером.

- Добрий вечір! - коротко мовив Зеб, заступаючи вхід до хатини своєю великою постаттю.

- Добрий вечір, містере Стампе! - відповів господар, підводячись йому назустріч.- Заходьте, сідайте.

Мисливець широко ступнув через поріг і незграбно /вмостився на табуретці, де перед тим сидів Фелім. Вона була така низька, що Зебові коліна опинилися проти підборіддя, а довга цівка рушниці піднеслася, мов спис на кілька футів над його головою.

- Чорт би їх узяв, оці табуретки! - пробурчав він, видимо невдоволений такою позою.- Та й стільці заразом. Як на мене, то куди краще вмоститися на колоді - хоч знатимеш, що вона під тобою не розвалиться.

- Спробуйте пересісти сюди,- мовив господар, показуючи на шкіряну скриню в кутку.- Тут вам буде зручніше.

Старий Зеб послухався і, випроставшись на весь свій велетенський зріст, пересів на скриню.

- Ви, як завжди, пішки, містере Стампе?

- Ні. Моя стара худобина стоїть припнута до дерева. Я сьогодні не полював.

- Ви, здається, ніколи не полюєте верхи?

- Я ще не з'їхав з глузду. А верхи полюють тільки безмозкі телепні.

- Але ж скрізь у Техасі так заведено.

- Заведено чи не заведено, але це дурнячий спосіб, його вигадали ледачі дурні! Пішки я за день уполюю більше, ніж за тиждень на конячому хребті. От в а м кінь таки потрібен, бо ваше діло зовсім інше. Та коли вирушаєш на ведмедя, чи на оленя, чи на дикого індика, то, гупаючи верхи лісом, і сам нічого до ладу не побачиш, і всю дичину на милю довкола розполохаєш. А свою стару кобилу я тримаю тільки на те, щоб перевозити здобич, і ні на що інше вона мені не потрібна.

- Вона десь тут, ви казали? То, може, нехай Фелім поставить її під повітку. Ви ж заночуєте в нас?

- Та за цим я, власне, і прийшов. Тільки про конячину не турбуйтеся, я її добре припнув. А на ніч пущу пастися.

- Попоїсте з нами? Фелім якраз готує вечерю. На жаль, нічого особливого в нас немає, сама січена оленина.

-- Немає нічого кращого за добру оленину, от хіба лише ведмежатина. Тільки й те й те краще смажити на жару. Та, здається, ми все-таки поласуємо сьогодні смажениною. Містере Феліме, коли ви зводите прогулятися до моєї кобили, то знайдете там індика - він прив'язаний до сідла. Я підстрелив його по дорозі сюди.

- Оце нам пощастило! - вигукнув мустангер.- Бо, правду кажучи, комора наша зовсім порожня. Останні три дні я ганявся за рідкісним мустангом і так захопився, що навіть не брав з собою рушниці. Тож і ми з Фелімом, і Тара страшенно зголодніли.

- А що то за мустанг? - з неприхованою цікавістю спитав мисливець, пустивши повз вуха останні слова господаря.

- Така собі шоколадна лошичка з білими плямами. Чудова тварина!

- Сто чортів, друже! Та задля цього діла я ж сюди й добирався!

- Он як?

- Я бачив того мустанга. Може, то й кобила, не знаю, бо вона не. підпускала мене ближче, як на півмилі. Я кілька разів бачив її у прерії і оце прийшов сказати вам, щоб ви її зловили. І слухайте чому. Після нашої зустрічі, вже коли я запримітив того мустанга, я був у селищі на Леоні. А туди саме приїхав один чоловік, котрого я знав ще на Міссісіпі. Це багатий плантатор, що звик жити собі на втіху, а особливо любив приймати в себе гостей. Скільки всякої дичини постачив я йому до столу - і не злічити. Його прізвище Пойндекстер.

- Пойндекстер?

- Еге ж. Це прізвище добре відоме на Міссісіпі, від Орлеана до Сент-Луїса. Тоді він був дуже багатий, та, гадаю, і тепер не бідний, бо привів із собою не менш як сотню негрів. До того ж з ним приїхав і небіж, його прізвище Колхаун. Цей теж має грубі гроші й не знає, куди їх подіти, як не позичити дядькові. І, певне, він так і зробить, бо на те є свої причини. А тепер, друже, я скажу, чому приїхав до вас. Той плантатор має дочку, яка страшенно любить коней. В Луїзіані вона їздила на таких норовистих, які тільки там були. А оце почула, як я розповідав старому про плямистого мустанга, і не давала йому спокою, поки той не пообіцяв купити їй цього коня, скільки б він не коштував. Сказав, що ладен викласти за нього хоч і дві сотні доларів, коли то справді такий уже чудовий кінь.