Слава ЗСУ!

- Он як! - глузливо сказав він.- Ну що ж, коли я й не владний над твоїм серцем, то твоє щастя - в моїй владі. Я знаю того ницого негідника, через якого ти мені відмовила...

- Про кого це ти?

- Яке святе невідання!

- Цього разу справді. Та коли під негідником ти маєш на думці себе, то з цим я згодна. Визначення надто точне, і помилитися важко.

- Нехай так! - відказав Колхаун, аж побагровівши з люті, але ще стримуючи себе.- А коли вже ти маєш мене за таке ніщо, то навряд чи твоя думка про мене зміниться на краще, коли я скажу, що збираюся зробити з тобою!

- Зробити зі мною? Чи не надто ти зарозумілий, кузене Касе? Ти говориш так, наче я твоя служниця чи рабиня. А до цього далеко.

Колхаун аж зіщулився від цієї гнівної одповіді, але промовчав.

- Схаменися! - провадила Луїза.- Що це за погрози? Ану скажи, що ти збираєшся зі мною зробити? Я хочу знати.

- Дізнаєшся.

- Ні, скажи! Виженеш мене в прерію чи зашлеш у монастир? А може, замкнеш у в'язницю?

- Ну, тобі б напевне сподобалося, якби тебе замкнули там разом із...

- Кажи ж бо! Яка буде моя доля?,Я з нетерпінням чекаю присуду.

- Не поспішай. Перша дія відбудеться завтра.

- Так скоро? А можу я спитати - де?

- В суді.

- Як вас розуміти, сер?

- Ти станеш перед суддею і присяжними.

- Ви собі можете жартувати, капітане Колхауне. Але дозвольте вам сказати, лцо мені не до душі такі жарти...

- Де ж пак, жарти! Я кажу те, що є. Завтра починається суд, і містер Моріс Джеральд,- чи Мак- Свинні, чи О'Кнуррі, чи яке там його ірландське прізвисько,- стане перед суддею як обвинувачений у справі про вбивство твого брата.

- Це брехня! Моріс Джеральд не...

- Не вбивав його, ти хочеш сказати? Атож, звинувачення ще треба довести. І воно буде доведене,

і вирішальні докази про нього суд почує з твоїх-таки уст, на превелику втіху присяжних.

Великі, наче в газелі, очі молодої креолки ще дужче розширились. Та й дивилася вона на співрозмовника так само, як дивиться злякана газель: зі страхом, подивом і німим запитанням.

Минуло не менш як десять секунд, поки вона здобулася на слово. У голові в неї роїлися думки, здогади, страхи, підозри.

- Я не розумію, до чого ти ведеш,- нарешті озвалася вона.- Ти кажеш, мене викличуть на суд. Навіщо? Хоч я й сестра того, кого... але ж я нічого не знаю... не можу нічого додати до того, що відомо всім.

- Ні, можеш, та ще й чимало. Далеко не всім відомо, що в ніч убивства ти призначила побачення в глухому кінці саду. Не знають люди й про те, що сталося під час цього таємного побачення. Як Генрі урвав його; як він розлютився від думки про ганьбу, що впала не тільки на його сестру, а й на всю родину, і погрожував убити винуватця; як йому завадило здійснити цю погрозу тільки втручання жінки, підло звабленої тим негідником... Не знають вони й що було далі: як Генрі здуру подався слідом за тим паскудним ірландським собакою і що він мав на думці. Свідками цього були тільки двоє.

- Двоє? Хто? - спитала Луїза машинально і через те майже спокійно.

Відповідь на її запитання була не менш холоднокровна:

- Один був Кассій Колхаун, друга - Луїза Пойндекстер.

Вона не здригнулася. Навіть не дала взнаки, що здивована. Те, що було вже сказано, підготувало її й до цього*. Отож вона тільки мовила з викликом:

- Ну?

- Ну? - луною повторив Колхаун.- Сподіваюсь, тепер ти розумієш мене?

- Не більше, ніж досі.

- Хочеш, щоб я пояснив докладніше,?

- Як вам буде завгодно, сер.

- Тоді поясню. Слухай, Лу, є лиш один спосіб урятувати твого батька від злиднів, а тебе від ганьби. Ти розумієш, про що я кажу?

- Так, це я розумію.

- І тепер ти мені не відмовиш?

- Тепер - ще певніше, ніж будь-коли!

- Гаразд, коли так! Отже, завтра,- і клянуся Богом, це не пусті слова! - завтра ти станеш перед судом як свідок.

- Підлий шпигун! Куди завгодно, аби не бачити тебе! Геть з моїх очей! Зараз же геть, бо гукну батька!

- Не завдавай собі зайвого клопоту. Я не обтяжуватиму тебе далі своїм товариством, коли воно тобі таке осоружне. Тільки раджу подумати як слід. Може, завтра, ще до початку суду, ти визнаєш за краще змінити своє рішення. А як зміниш, то не забудь сповістити про це мене, щоб я встиг спинити виклик. На добраніч, Лу! Я засну з думкою про тебе.

З цими глузливими словами, майже однаково гіркими й для нього, й для співрозмовниці, Колхаун швидко вийшов з кімнати, і вигляд у нього був не так переможний, як провинний.

Луїза дослухалася, аж поки його хода завмерла в кінці довгого коридора. А тоді, ніби нараз утративши гордий і гнівний дух, що підтримував її досі, безпорадно опустилася в крісло. Притиснувши руки до грудей, вона силкувалася вгамувати лункі удари серця, що його дужче, ніж будь-коли раніше, краяв страх.