Слава ЗСУ!

Я підхопився на ноги й прислухався. Але нічого більш не було чути, та й кінь заспокоївся, і я розважив, що то нам обом просто причулося. Кінь міг почути ходу якогось звіра, що шастав по заростях, а мене міг збудити тріск гілки під його ногами чи, може, один з тих таємничих - а власне, незрозумілих - звуків, що їх часто чути серед хащі. Отож я викинув це з голови, знову ліг на траву й заснув.

Цього разу я спав аж до ранку й прокинувся від вогкого холоду, що діймав мене і під плащем. Лишатися далі під деревом я не мав охоти і, відв'язавши коня, налагодився рушати. Але в мене у вухах усе відлунював той постріл, тепер навіть гучніше, ніж коли я почув його крізь сон. Мені здавалося, що він долинув з того боку, куди поїхав Генрі Пойндекстер. Може, то була гра уяви, але я підсвідомо пов'язував у думці те й те, і мене змагало бажання проїхати трохи назад і подивитися, чи не можна щось з'ясувати.

Далеко їхати не довелося. О небо, що я побачив! Переді мною був...

- Вершник без голови! - зненацька вигукує хтось скраю натовпу, і всі враз обертаються туди.

- Вершник без голови! - підхоплюють ще з півсотні голосів водночас.

Що це - дурний жарт? Здавалося б, яка неповага до суду!

Та ніхто так не думає. Усі вже побачили, що урвало перебіг судового засідання. То справді вершник без голови, у всій своїй страхітливій подобі,- він їде відкритою прерією.

- Онде він поїхав!.. Онде, онде!..

- Та ні, ні, він їде сюди! Дивіться! Просто до форту! Друге спостереження слушне. Загадковий вершник

справді їде в бік великого дуба. Але ту ж таки мить його кінь, ніби наперекір цим словам, нараз спиняється серед прерії і немовби розглядає звідти натовп. Певно, йому не подобається те, що він бачить, бо він гучно форкає, а потім пронизливо ірже.

Пильна увага, яку збудило зізнання підсудного, миттю згасає. Людям здається, що ця примарна з'ява, яка так раптово постала перед ними, ховає в собі розгадку всіх таємниць.

Більшість глядачів зриваються з місця й кидаються до своїх коней. Навіть присяжні не можуть встояти перед спокусою, і щонайменше шестеро з дванадцятьох розбігаються врізнобіч, щоб і собі пристати до гонитви за вершником без голови.

Тим часом його кінь не стоїть на місці. Тільки-но вгледівши вершників, що рушили до нього, він круто повертає і з диким іржанням чимдуж мчить назад у прерію. Гурт вершників галасливо жене за ним.

Розділ ХСІ ГОНИТВА КРІЗЬ ХАЩУ

І переслідуваний, і переслідувачі мчать навпростець через прерію до смуги заростей, що починається за десять миль від форту. Та ще далеко від неї щільний гурт переслідувачів починає рідшати й скоро перетворюється на звивисту вервечку. Вершники один по одному відстають - їхні/коні не витримують виснажливої гонитви під пекучім сонцем. Лише кілька чоловіків наближаються до^ заростей, і тільки двоє в'їжджають у хащу слідом за втікачем, що не спиняючись зникає

між дерев.

Найближче до нього вершник на сірому мустангу, якого він люто підганяє хлистом, острогами й криком. За ним на чималій відстані скаче високий чолов'яга у повстяному капелюсі та вицвілій сукняній куртці. Він сидить верхи на старій худющій конячині - ніхто й не подумав би, що вона буває така жвава. Та вершник підганяє її не хлистом; не острогами й не вигуками, а в інший спосіб: час від часу він штрикає її в крижі вістрям свого мисливського ножа.

Ці двоє вершників, що й далі проводять гонитву,- Кассій Колхаун і Зеб Стамп.

На своєму прудконогому сірому мустангу Колхаун має видиму перевагу. До цього додається і його непохитна рішучість довести своє діло до кінця - так наче від того залежить його власне життя.

Старий мисливець так само сповнений рішучості. Замість. їхати, як завжди, поволі, звірившись на свій хист слідопита, цього разу він вочевидь постановив собі не спускати ока з переднього вершника, неначе мав на це не менш поважні причини.

Незабаром обидва зникають у хащі, і ті поодинокі вершники, які ще тягнуться слідом за ними, гублять їх з поля зору.

Троє вершників женуть крізь хащу. Женуть не навпростець, а прогалинками й звіриними стежками, раз у раз круто повертаючи та обминаючи лісові перешкоди.

Вони мчать уперед крізь зарості й чагарі, безбоязно наражаючись на гострі шпичаки кактусів та колючки акацій. Тріщить, ламаючись, гілля, і сполохані цим наглим вторгненням птахи з криком летять геть.

Зграя чорних грифів, шугнувши вгору з сухої гілляки, ширяє високо над хащею. Інстинкт підказує їм, що така запекла гонитва доконче має завершитися чиєюсь смертю. І широко розплатавши темні крила, хижаки не відстають від вершників.