Слава ЗСУ!

Пильно роздивившись по навколишній хащі, він ще якусь хвилину наслухає, а тоді береться до діла.

Те, що робить відставний капітан, збоку видалося б досить дивним. Він витягає з піхов мисливський ніж, відгортає край серапе над грудьми вершника без голови й нахиляється до нього, так ніби хоче встромити гостре лезо просто йому в серце.

Рука з ножем уже занесена. Здається, ніщо не може відвернути удару...

І все-таки удар спинено. Його спиняє вигук із-за дерев, а в наступну мить з'являється й той, хто гукав. Це Зеб Стамп верхи на своїй кобилі.

- Облиште цю гру! - наказує він і швидко простує до Колхауна крізь низький чагарник.- Облиште, хай вам чорт!

- Яку гру? - розгублено озивається відставний капітан, крадькома ховаючи ніж у піхви.- Що за дурниці ви верзете? Ця тварюка зачепилася за кущ. Я боявся, щоб вона знов не втекла, й хотів перерізати їй горлянку... для певності.

- А, он воно що... Ну, як на мене, то різати горлянку ні до чого. Навіть і для певності можна обійтися без крові. Ви ж мали на думці горлянку коня, так я зрозумів?

- Та звісно, що коня.

- Атож. Бо вершникові хтось уже зробив таке - якщо це людина. А ви як гадаєте, містере Колхауне?

- Хай йому чорт, не знаю, що й думати. Я ще не встиг подивитися на нього. Оце тільки-но сюди під'їхав... Сили небесні! - вигукує Колхаун, прикидаючись страшенно враженим.- Та це ж таки людина!.. І вона мертва!

- Що мертва, то мертва. Та й де б їй бути живій без голови на плечах. Під покривалом же голови немає, га?

- Ні... Здається, ні. А хіба може бути?..

- А ви підніміть трохи, побачимо.

- Я не хотів би до нього торкатись. Такий він з біса страшний...

- Побий мене грім, хвилину тому ви його начебто не боялися. Що це на вас раптом напало?

- Н-ну...- затинається Колхаун.- Я дуже розпалився, женучись за ним... Був лютий на цю бісову тварюку й хотів покласти край її вибрикам...

- Ет, хай так,- уриває його мову Зеб.- Ось зараз я сам погляну... Еге-е ж,- провадить він, під'їжджаючи ближче й роздивляючись на ту дивну постать.- Еге-е ж, ваша правда, це тіло людини. Мертве й геть заклякле... Слухайте! - вигукує він, піднявши край серапе.- Та це ж той, чийого вбивцю сьогодні судять! Ваш двоюрідний брат, молодий Пойндекстер. Це він, Богом присягаюся!

- Здається, справді він... О небо, це таки він!

- Боже правий! - веде далі Зеб, нібито дуже здивований цим відкриттям.- Ну й загадкова ж історія! Та, як на мене, нам нема чого тут довго розмірковувати. Найкраще буде одвезти його до селища, просто отак як він є, в сідлі. Тримається він начебто міцно. Та й коня цього я знаю і гадаю, що він піде з моєю худобиною без довгих умовлянь... Ану, старенька, нагадай йому про себе. Ну, ну. Хіба ти не впізнаєш свого давнього знайомого? Хоч воно й не дивно: йому, бідоласі, останнім часом добряче перепало. Мабуть, і Забув уже, коли його чистили...

Мисливець говорить, а тим часом його кобила і гнідий мустанг, на якому сидить мертвий вершник, торкаються одне одного мордами й приязно форкають.

- А що я казав! - вигукує Зеб, виплутуючи з куща поводи гнідого.- В парі з моєю кобилицею він любісінько потягнеться туди, куди й ми. Отож зовсім зайве різати йому горлянку, щоб він не втік... Ну що ж, містере Колхауне,- провадить він, крадькома позирнувши на відставного капітана, щоб побачити, яке враження справили його слова,- чи не думаєте ви, що нам слід зараз же й їхати? Мабуть, суд ще триває, а коли так, то, може, й ми будемо там потрібні. Здається мені, оце в нас тепер такий свідок, що зможе враз прояснити всю справу, і мустангера або повісять, або ж виправдають - скидається більше на друге... То ви готові їхати назад?

- Ну звісно. Ви ж самі кажете, що лишатися тут далі немає сенсу.

Зеб рушає перший, ведучи поряд упокореного гнідого мустанга. Той не опирається, а навпаки, начебто радий товариству.

Колхаун їде позаду - повільно і як добре придивитися, то видимо знехотя. На крутому повороті, де стежка огинає купу дерев, він спиняє коня і, здається, міркує, чи їхати йому далі, чи погнати назад. На обличчі в нього відбивається внутрішнє сум'яття.

Зеб Стамп, не чуючи позад себе тупоту копит, розуміє, що його супутник зупинився. Він притримує свою кобилу, повертається і допитливо дивиться на відставного капітана. Побачивши його збуджене обличчя, мисливець одразу здогадується, в чому річ. Не кажучи й слова, він знімає з плеча свою довгу рушницю й кладе її на згин лівої руки, так щоб першої-ліпшої миті взяти напоготів.

Отак він і сидить у сідлі, втупивши очі у відставного капітана.