Слава ЗСУ!

Тепер лишалося тільки якось прилаштувати голову, бо її теж треба було забрати. Я підняв її з землі і спробував зняти капелюха, але він не подався - голова так розпухла, що сомбреро наче приросло до неї. Упевнившись, що голова не випаде, я перепустив ремінець крізь пряжку капелюха і прив'язав його до луки сідла. Після цього можна було й рушати.

Я сів на коня вбитого юнака, гукнув на свого мустанга, щоб біг слідом,- він до цього звичний,- і ми поїхали в напрямі селища. Та не минуло й п'яти хвилин, як мене вибило з сідла, і далі я вже нічого не пам'ятаю. Коли б не це, я не стояв би тепер тут перед вами, у кожному разі - в такій прикрій ролі.

- Вас вибило з сідла? - здивовано запитує суддя.- Як же це сталося?

- Чисто випадково, а точніше - з моєї власної необережності. Сівши на чужого коня, я не завдав собі клопоту взяти в руки поводи. На своєму коні я звик обходитися без них, бо завжди підганяв його тільки голосом і коліньми. Отож не подумав навіть, що може статися така пригода.

Тільки-но ми рушили, як кінь піді мною раптом чогось злякався й сахнувся вбік, а тоді погнав шаленим чвалом. Я сказав «чогось», але насправді добре знав, чого він злякався. Повернувши голову, він побачив ззаду, на спині другого коня, оту страхітливу постать, що за ясного світла,- а на той час уже зійшло сонце,- могла перелякати не тільки його, а й кого завгодно.

Я схаменувся й хотів ухопити поводи, але не встиг до них дотягтися, як кінь уже мчав щодуху. Спершу це не дуже стривожило мене, та, власне, зовсім не стривожило. Я гадав, що ось-ось візьму поводи і легко спиню коня. Але виявилося, що взяти їх не так просто. Вони зсунулися вперед, майже до самих вух коня, і щоб дістати їх, мені треба було налягти коневі на шию.

Силкуючись ухопити поводи, я не дивився, куди несе мене кінь. І тільки коли щось гостре дряпнуло мене по щоці, помітив, що він звернув з відкритої дороги і скаче крізь зарості. А далі я вже не мав часу не те що роззиратися довкола, а й пробувати дістати поводи. Я ледве встигав ухилятися від гілля акацій - від тих колючих лап, що ніби заповзялися вхопити мене й стягти з сідла. І все-таки я прихитрявся якось обминати їх, хоч був уже добре подряпаний.

Одначе знайшлася така перепона, якої я не зміг обминути. То була гілляка великого дерева, що про-стяглась поперек стежки, та ще й зовсім низько, десь на рівні моїх грудей. І якраз під ту мить мій кінь знов чогось злякався і, сахнувшись убік, промчав просто під нею.

Куди він поскакав після того, я вже не берусь казати. Гадаю, ви всі знаєте це краще за мене. А я можу сказати тільки про себе: що залишився лежати під тим деревом із забитою головою і болісно розпухлим коліном,- але дізнався я про це десь годин аж за дві, не менше.

Коли я прийшов до тями, то побачив, що сонце вже високо на небі, а в повітрі наді мною кружляє велика зграя грифів. З того, куди вони витягали шиї, я зрозумів, яка здобич їх принадила. Ті бридкі птахи, а також дедалі нестерпніша спрага спонукали мене піти геть звідти. Але, звівшись на ноги, я виявив, що не можу йти. Та яке там іти - я ледве-ледве стояв.

Залишатися на місці означало напевне загинути, принаймні так мені тоді здавалося. Ця думка змусила мене напружити всі сили, щоб дістатися до води. Я знав, що недалеко має бути струмок, і де поповзом, а де спираючись на грубий саморобний костур, таки добувся до нього.

Втамувавши спрагу, я відчув полегкість і невдовзі по тому заснув. А коли прокинувся, то побачив навколо себе койотів. їх було щось із півсотні, і хоч спочатку, знаючи, які то полохливі тварюки, я не злякався, дуже скоро мені довелося змінити свою думку про них.

Вони бачили, що я знесилений, і це додало їм сміливості напасти на мене. І трохи згодом вони таки напали - враз усією зграєю, кидаючись один поперед одного. А я не мав ніякої зброї, крім ножа,- та й то щастя, що він лишився при мені. Коли б я не мав і його, ті тварюки роздерли б мене на шматки і зжерли. А з ножем у руках я міг відбиватись і, коли мені щастило добре вдарити, навіть поранити декотрих із них на смерть. Так я вбив їх, гадаю, щонайменше п'ять чи шість.

І все ж таки та сутичка мало не коштувала мені життя. Я втратив багато крові й зовсім знемігся. Ще трохи - і хижаки здолали б мене, але все вирішив несподіваний щасливий випадок. Та мені хочеться думати, що то був не випадок, а воля самого провидіння,

Молодий ірландець змовкає і звертає очі до неба. Якусь хвилину він стоїть, немовби полинувши думкою кудись далеко.

Урочиста тиша навколо свідчить про те, що й глядачі шанують таке щире почуття. Здається, воно зворушило навіть найзашкарубліші душі.