Слава ЗСУ!

* * *

Уже смеркалося, коли останній клієнт залишив костел Святого Матвія. Стінолаз вийшов зі сповідальні, потягнувся, передав бородатому хрестоносцеві з Зіркою списані аркуші.

- Пріор Добенек, - запитав він, - ще не одужав?

- Не одужав, - підтвердив госпітальєр. - Усе ще неміччю звалений. Так що практично інквізитором a Sede Apostolica252 є Гжегож Гейнче. Теж домініканець.

Госпітальєр легенько скривив губи, немовби відчув на них щось несмачне. Стінолаз це помітив. Госпітальєр помітив, що Стінолаз це помітив.

- Молодий він, цей Гейнче, - пояснив він, витримавши паузу. - Формаліст. На все вимагає доказів, надто рідко наказує брати на тортури. Раз у раз визнає підозрюваного невинним і відпускає. М’який.

- Я бачив попелища від багать під валами за Святим Войцехом.

- Усього лише два багаття, - знизав плечима госпітальєр. - За останні три тижні. За брата Швенкефельда було б їх уже зо двадцять. Щоправда, от-от палитимуть третього. Його велебність упіймав чаклуна. Той начебто з бебехами продався дияволу. Його якраз допитують із тортурами.

- У домініканців?

- У ратуші.

- Гейнче присутній?

- Як виняток, - недобре посміхнувся хрестоносець, - так.

- А що за чаклун?

- Захаріас Фойгт, аптекар. - У ратуші, кажеш, брате?

- У ратуші.

* * *

Гжегож Гейнче, на практиці - теперішній inquisitor a Sede Apostolica specialiter deputatus253 у Вроцлавській єпархії, фактично був чоловіком винятково молодим. Стінолаз не давав йому більше тридцяти років, а це означало, що вони були ровесниками. Коли Стінолаз спустився в підвал ратуші, інквізитор саме призволявся. Високо підгорнувши рукава, він охоче наминав просто із горщика кашу зі шкварками. При світлі скіпок і свічок видовище було мальовничим і ліричним: ребристе склепіння, голі стіни, дубовий стіл, розп’яття, свічники, оброслі фестонами воску, пляма білої домініканської ряси, кольорова глазур глиняного посуду, спідниця і запаска дівки-служниці - усе це поєднувалося одне з одним як на мініатюрі зі служебника, бракувало тільки віньєток.

Однак настрій псували й порушували пронизливі крики і зойки болю, що через регулярні проміжки часу долинали з іще глибшого підземелля, вхід у яке, немовби ворота пекла, осявало червоним мерехтливе світло полум’я.

Стінолаз затримався біля сходів, чекав. Інквізитор їв. Не поспішаючи. Він з’їв усе, до самого дна, навіть вишкріб ложкою те, що пригоріло. Тільки після цього підняв голову. Кущуваті брови над розумними очима грізно зрослися над переніссям і додавали його обличчю серйозності, робили його старшим на вигляд, ніж він був насправді.

- Від єпископа Конрада, правда? - здогадався він. - Ви пан...

- Фон Грелленорт, - нагадав Стінолаз.

- Звичайно, - Гжегож Гейнче стримано, рухом пальців, підкликав дівку, щоби та прибрала зі столу. - Біркарт фон Грелленорт, довірена особа і радник єпископа. Сідайте, будь ласка.

Катований завив з підземелля, закричав дико і неартикульовано. Стінолаз сів. Інквізитор витер з підборіддя рештки жиру.