Слава ЗСУ!

- Восславімо і восхвалімо, - прошептав Шарлей, - споконвічну солдатську ледачість.

На жаль, і це ще було не все. Після кнехтів до стодоли поналазило пахолків і ченців. Долівку прибрали і підмели. Насипали пахучого ялицевого гілля. Понапритягували лавок. Встановили соснові хрестовини, на них поклали дошки. Дошки накрили полотниною. Ще до того, як внесли барила й кубки, Рейневан уже знав, що воно має бути.

Минуло трохи часу, перш ніж до стодоли ввійшли вельможі. Зробилося кольорово, посвітліло від обладунків, клейнодів, золотих ланцюгів і застібок, словом, речей, які анітрохи не пасували до непривабливого приміщення.

- Зараза... - шепнув Шарлей, теж притискаючи око до щілини. - І треба ж їм було саме в цій стодолі влаштувати таємну раду. Неабиякі люди... Конрад, єпископ вроцлавський, власною персоною. А біля нього - Людвіг, князь Бжега і Легниці...

- Тихіше...

Рейневан теж упізнав обох П’ястів. Конрад, ось уже вісім років єпископ у Вроцлаві, дивував своєю істинно лицарською поставою і здоровим обличчям [23], що вражало, якщо брати до уваги його пристрасть до пияцтва, обжерливості й розпусти, загальновідомих пороків церковного достойника, які вже стали притчею во язицех. Мабуть, це було заслугою міцного організму і здорової п’ястівської крові, бо інші достойники, навіть ті, які жлуктили менше і курвилися рідше, у Конрадовому віці вже мали животи до колін, мішки під очима і червоно-сині носи - якщо взагалі ще мали носи. А Людвіг Бжегський, за плечима якого було вже сорок весен, нагадував короля Артура з лицарських мініатюр: довге хвилясте волосся немов ореолом оточувало його обличчя - натхненне, як у поета, але водночас мужнє.

- Прошу до столу, шляхетні панове, - промовив єпископ, знову вражаючи, цього разу дзвінким і дуже молодим голосом. - Хоч це стодола, а не палац, почастуємо, чим хата багата, зате до простої сільської їжі будемо призволятися таким угорським вином, яке і в короля Сигізмунда в Буді не завжди подають. Що нам підтвердить королівський канцлер, його милість пан Шлік. Якщо, звичайно ж, визнає цей напій власне таким.

Молодий чоловік, який, проте, був багато вбраний і виглядав дуже достойно та вельможно, поклонився. На лентнері він носив герб - срібний клин на червоному полі й три кільця оберненої тинктури.

- Каспар Шлік, - шепнув Шарлей, - особистий секретар, довірена особа і радник Люксембуржця. Зовсім непогана кар’єра для такого головуса...

Рейневан витягнув соломинку з носа, надлюдським зусиллям стримавши бажання чхнути. Самсон Медок застережливо шикнув.

- Особливо сердечно вітаю, - вів далі єпископ Конрад, - його достойність Джордано Орсіні, члена колегії кардиналів, а тепер легата Його Святості папи Мартіна. Вітаю також представника орденської держави, шляхетного Готфріда Роденберга, війта з Липи. Вітаю теж нашого поважного гостя з Польщі та гостей з Моравії і Чехії. Здрастуйте і сідайте.

- Аж сюди сраного хрестоносця принесло, - бурчав Шарлей, намагаючись ножем розширити щілину в перекритті. - Війт з Липи. Де ж це? Либонь, у Пруссії. А решта хто? Там-он бачу пана Путу з Частоловиць... Отой широкоплечий, з чорним левом на золотому полі, це Альбрехт фон Колдіц, свидницький староста... А той, з одривусом у гербі, напевне, котрийсь із панів з Краваржа.

- Сиди тихо, - шикнув Самсон. - І перестань длубатися... Бо нас викриють через те, що до їхніх кубків сиплються тріски...