Слава ЗСУ!

Вона кашлянула.

- Мабуть, я взагалі нічого їм не скажу.

- І це слушно, - кивнув він. - Не кажучи вже про неймовірні пригоди, моя персона у твоїй оповіді виглядала би не найкраще. Правда? Від смішного до страшного. І до криміналу. З блазня я перетворився на розбійника...

- Але ж не з власної волі, - тут-таки перебила вона. - І не внаслідок власних вчинків. Кому ж про це знати краще, як не мені? Це ж я вистежила твоїх друзів у Зембицях. І виказала їм, що тебе повезуть у Штольц. Здогадуюся, що було потім, і знаю, що все це - через мене.

- Це все не так просто.

Вони якийсь час сиділи мовчки, вслухаючись у спів, дивлячись на багаття та на постаті, які танцювали навколо них...

- Рейнмаре?

- Що?

- А що це значить - Толедо? Чому вони тебе так називають?

- У Толедо, у Кастилії, - пояснив він, - є знаменита академія магів. Прийнято, принаймні у деяких колах, називати у такий спосіб тих, хто вивчав мистецтво чорнокнижництва в університетах - на відміну від тих, у кого магічні сили природжені, а знання передається з покоління в покоління.

- А ти навчався?

- У Празі. Але досить недовго і доволі поверхово.

- Цього виявилося достатньо, - вона з деяким ваганням торкнулася його долоні, потім стиснула її сміливіше. - Видно, ти старанно вчився. Я не встигла тобі подякувати. Своєю сміливістю, якою я захоплююся, і своїми здібностями ти врятував мене, вберіг... від нещастя. Досі я тільки співчувала тобі, мене приваблювала твоя історія, що немовби зійшла зі сторінок книг Кретьєна де Труа чи Гартмана фон Ауе. Зараз же я захоплююся тобою. Ти хоробрий і мудрий, мій Піднебесний Лицарю Літаючої Дубової Лавочки. Я хочу, щоб ти був моїм лицарем, моїм магічним Толедо. Моїм і тільки моїм. Саме тому, із захланної та егоїстичної заздрості, я не захотіла віддати тебе тій дівчині. Не захотіла поступитися тобою навіть на хвилину.

- Ти, - пробурмотів він зніяковіло, - більше разів рятувала мене. Це я твій боржник. І я теж тобі не дякував. Принаймні не так, як треба. А я клявся собі, що як тільки зустріну тебе, то впаду до твоїх ніг...

- Подякуй же, - вона пригорнулася до нього. - Так, як треба. І впади до моїх ніг. Мені снилося, що ти падаєш до моїх ніг.

- Ніколетто...

- Не так. Інакше.

Вона встала. Від багать долинали сміх і дикий спів.

Veni, veni, venias,

Ne me mori, ne me mori facias!

Hyrca! Hyrka!

Nazaza!

Trillirivos! Trillirivos! Trillirivos! [36]!

Вона почала роздягатися, повільно, не поспішаючи, не опускаючи очей, що горіли у темряві. Розстебнула кований сріблом поясок. Зняла розрізану з боків котарді, стягла вовняну тіснушку426, під якою була тільки тонюсінька біла шеміза427. На шемізі вона злегка завагалася. Сигнал був виразний. Він повільно наблизився, ніжно торкнувся її. Сорочка, він упізнав на дотик, була пошита із фламандської тканини, названої за іменем її винахідника - Батиста з Камбре. Винахід пана Батиста неабияк вплинув на розвиток текстильного промислу. І сексу.