Слава ЗСУ!

- Чорти б його взяли, - прошипів Шарлей, повертаючись. - Не розумію...

- А я, - ахнув Рейневан, - боюся, що так...

- Немає виходу, - буркнув демерит, коли вони в черговий раз опинилися в глухому куті. - Доведеться повернутися і пройти через цвинтар. Швидше, Рейнмаре. Раз-два.

- Зачекай-но, - Рейневан нахилився, озирнувся, шукаючи трав. - Є інший спосіб.

- Зараз? - різко перебив його Шарлей. - Допіру зараз? Тепер на це вже немає часу!

Над лісом зі свистом пролетів черговий череп-комета, і Рейневан негайно погодився з демеритом. Вони пішли через звалище кісток. Кінь хрипів, шарпав головою, полохався, Рейневан з неймовірними зусиллями тягнув його за віжки. Запах диму ставав дедалі сильнішим. У ньому вже можна було відчути аромати зілля. І чогось іще, чогось невловимого, нудотного. Страхітливого.

А тоді вони побачили вогнище.

Вогнище диміло недалеко від вивернутого із корінням дерева. На вогні стояв, бухкаючи клубами пари, вкритий товстим шаром кіптяви казанок. Біля нього височіла купа черепів. На черепах розлігся чорний кіт. У типово котячій лінивій позі.

Рейневан і Шарлей зупинилися, ніби паралізовані. Навіть кінь перестав хропти.

Коло вогнища сиділи три жінки.

Двох було важко розгледіти за димом і парою, яка бухала з казанка. Третя, котра сиділа праворуч, здавалася уже немолодою. Хоча її темне волосся і справді густо припорошила сивина, одначе потемніле від сонця і негоди обвітрене обличчя могло вводити в оману - жінці міг іти як четвертий, так і восьмий десяток. Вона сиділа в недбалій позі, погойдуючись, і неприродно вертіла головою.

- Вітаю, - проговорила вона деренчливим голосом, а тоді голосно і протяжно відригнула. - Вітаю тебе, гламіський тане175.

- Кидай патякати, Ягно, - сказала друга жінка, та, котра сиділа посередині. - Знову, зараза, напилася.

Подмух вітру трохи прибив дим і пару, тепер жінок можна було розгледіти краще.

Жінка, яка сиділа посередині, була висока й доволі міцної статури, з-під чорного капелюха на її плечі спадало вогненно-руде хвилясте волосся. У неї були виступаючі, дуже рум’яні вилиці, красиві губи й дуже світлі очі. Шию прикривав шарф із брудно-зеленої вовни. З такої ж вовни були вив’язані панчохи - жінка сиділа, досить невимушено розставивши ноги і не менш невимушено підсмикавши спідницю, і це давало змогу насолоджуватися виглядом не тільки її панчіх та литок, а й багато чого із достойної уваги решти.

Третя, котра сиділа по праву руку від неї, була наймолодша, по суті, ще майже дівчинка. Вона мала блискучі, сильно підведені очі й худе лисяче обличчя з блідою і не надто здоровою шкірою. Її світле волосся прикрашав вінок з вербени і конюшини.

- Ви дивіться, - сказала руда, почухуючи стегно трохи вище від зеленої панчохи. - Нічого було в горщик кинути - і от, їдло саме прийшло.

Названа Ягною темнолиця відригнула, чорний кіт занявчав. Блискучі, мовби від лихоманки, очі дівчинки у вінку засвітилися лихим полум’ям.

- Просимо пробачити нам наше вторгнення, - поклонився Шарлей. Він був блідий, але тримався непогано. - Перепрошуємо шановних і дуже люб’язних паній. І просимо не звертати на нас уваги. Не переймайтеся нами. Ми тут випадково. Зовсім ненавмисно. І вже йдемо. Нас уже немає. Якщо ласкаві пані дозволять...